Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

помешкань, що тулилися одне до одного, немов цукерки в прямокутній коробці. Велична споруда пихато й байдуже поглядала згори на весь квартал.

      Вони переступили поріг. Усе найкраще чекало на них усередині. По всій довжині хол виходив вікнами у сад – складалося враження, ніби будинок висить у повітрі. Все відблискувало: засклений вхід, що відзеркалювався у дверях, які вели в парк, блискуча мармурова долівка, поштові скриньки в алюмінієвому облямуванні…

      Не знати чому, але він вбачав у цій картині добрий знак: такі вишукані, прозорі декорації, напевно, ховали в собі якесь одкровення – просвіт у пітьмі.

      9

      Матьє Веранн був високим і цибатим, мав близько п’ятдесяти років. Посивіле волосся, кощаве обличчя – все в западинах. Конячі зуби, очі захланні, вибалушені, уважні. Повняві губи, ніби пришиті до кінчиків рота, заклякли у вищирі. Сміявся він аж страшно: тоді всі зуби ніби вигулькували з пащі з кровожерливим і оскаженілим вигуком «уррра!».

      Корсо завжди ніяковів, якщо зовнішність людини пасувала до її фаху. Він знав, що не слід цьому довіряти, та все одно йому подобалося, коли суголосність згодом виявлялася справжньою.

      Матьє Веранн скидався на сатира.

      Він упустив їх у простору кімнату з низькою стелею і стінами, обшитим панелями. Меблі наче й не мінялися з 60-х років, коли їх виготовили, але Корсо здогадався: насправді йшлося про автентичні речі, придбані за шалені гроші. Ніби на підтвердження високої вартості гарнітура на стіні навпроти скляних дверей висіло широке полотно за підписом Ганса Арпа.

      Із загальної картини вибивалася лише японка років двадцяти, на колінах якої лежав наплічник «Eastpak». Вона сиділа на тюльпаноподібному стільці із жовтою вовняною оббивкою. Дівчина не здавалася ні гарною, ні манірною і була схожа на ученицю ліцею, що засиділася в останніх класах.

      Схилившись над телефоном, – лунали гугняві звуки якоїсь гри, – вона навіть не зволила підвести очі на гостей. Веранн не вважав за потрібне її відрекомендувати.

      – Чим можу допомогти? – запитав він і вмостився на шкіряному червоному дивані.

      Їм довелося всістися на кріслах «Egg».

      – Ви щось чули про вбивство стриптизерки клубу «Сквонк»?

      – Авжеж, – мовив Веранн, схрестивши ноги й невимушено змахуючи порошину зі своїх штанів. – Знаю про такий клуб.

      Безжурність, природність: господар приділив їм трохи уваги, ось і все.

      – Ми ніколи не показували журналістам знімки тіла жертви. Дівчину скрутили білизною в дуже дивний спосіб.

      Барбі вже виймала фотографії з місця злочину. Вона їх виклала, ніби карти, на низькому столику.

      Веранн нахилився й поглянув на світлини, не змигнувши оком. Ані слова про рани на обличчі. Ані руху, який би виказав бодай якесь хвилювання. Корсо закортіло побачити його в роботі, з метрами мотузки на руках і хлистом, що шмагає по спинах молодих оголених жінок, яких підвісили до стелі.

      Урешті-решт Веранн випростав ноги й узявся передивлятися