Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

Тоді мама нам дала гроші.

      – Ось, подивіться, – Адзя ледве розтулила змерзлі пальчики й простягнула копійки на долоньці. – Продайте нам свою ялинку, – останні слова малечі були вже мало не з плачем і напевне могли розчулити навіть чортів із пекла.

      – Северине! – раптом почулося здаля. До них бігла, шпортаючись в снігу й на ходу запинаючи хустку, якась старенька жінка. – Чуєш, Северине! Не їдь! Почекай хвильку! – голосно кричала.

      – Тітко Ганю? – здивувався Северин, наче побачив примару.

      – Стій, синку, не їдь! – захекано тараторила. – Йой, ледве-м добігла. Могла ж не встигнути.

      – Я думав, вас уже нема на світі, – розгублено промовив чоловік і знітився від своїх слів.

      – Довго буду жити тепер, раз так думав, – лагідно всміхнулась старенька. – Добре, що наздогнала, – додала захекано.

      – Якби не ці дві купчині, то вже точно не наздогнали б, – з гіркотою у голосі додав.

      – Ти ж нічого не знаєш. Ніхто із сусідів не знає правди. Твої живі, – одразу ж почала про те, з чим бігла. – Й здорові, мабуть, якщо Божа ласка. Їдь у Карпати. Туди вони подались, подалі від людей, у стару хатину священика покійного. Казали, що дорогу ти знаєш. Уже начебто й не чекали вони на тебе. Ходили чутки, що неживий ти. Така прийшла офіційна звістка. Оплакували. Тужили гірко. Та й не солодко їм тут було, скажу тобі чесно. Ой, як не солодко. З роботи Марійку вигнали. Як дружину ворога народу. Писали тут у ґазетах всілякий бруд. Дітей почали зачіпати у школі. Вимагали, аби відреклись від тата. Зацькували на ніц. Одне слово, зібралися з того всього якоїсь ночі, та й виїхали. На ранок сусіди їх уже не бачили. Почали ходити чутки, що вночі за нею також приїхали. Начебто Марійку вивезли в Сибір, а дітей в інтернат здали. Й досі так усі думають. А вікна в хаті забили дошками. І двері на додачу. Та одна я знала, що то не так. Тільки мені Марійка довірилась. Звечора перед самим від’їздом натякнула, де ти маєш їх шукати. Але точної адреси не сказала. Навіть мені. Та я все розумію.

      – Я знаю, де то є, – голос чоловіка задрижав.

      – Але все ж таки надіялась бідака, що ти повернешся. Вірила в душі, що можеш бути живим, – старенька сусідка Ганя тихо заплакала.

      Від останніх слів Северину стало незвично затишно й тепло у грудях. Він навіть ледь усміхнувся кутиками вуст. За минувших кілька років зовсім розівчився сміятись.

      – Ходив я щойно по сусідах. То вони від мене сахались, як від привиду. Балакати переважно не хотів ніхто. Деякі привітали з тим, що живий, навіть по рамену плеснули. Але сказали, що всіх вивезли. І хутко зачинили перед носом двері.

      – Бояться люди, – із розумінням зітхнула Ганя й похитала головою. – Чого їх за це засуджувати? Ти ж і сам знаєш…

      Северин обійняв стареньку й міцно притиснув до серця. А та все плакала й плакала. Так вони простояли кілька хвилин.

      – Усе. Мушу їхати, – раптом, наче прокинувся від довгого сну, сказав Северин. – Мене ж мої зачекались, – остання фраза прозвучала як виправдовування перед жінкою, яка так скоро бігла до нього по снігу з доброю вісткою. – Ще побачимось, моя рідненька пані