Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

доліплювала вареники з квашеною капустою та розмовляла з подругою Антонихою, яка прийшла раніш, аби допомагати поратись у приготуванні вечері.

      – Щось Степан геть здурів. Як можна так затримуватись? Уже сідати до столу треба. А ялинка й досі не прибрана, та її ще й у хаті немає! – бурчала Антониха.

      У двері постукали.

      – Хто там? – голосно гукнула Стефа.

      – То я, – почувся знайомий чоловічий голос.

      – А йду, йду, – Стефа обтерла борошно з долонь об фартух і пішла відчиняти.

      – Христос ся рождає! – з дверей привітався пан Місько.

      – Тссс, – замахала руками Стефа. – Тут комуніст поруч живе. Забув, чи що?

      – Йой, вибач, Стефцю, забув, – спантеличено виправдовувався Місько, переступаючи поріг.

      – Славімо Його, – тихенько відповіла жінка, зачиняючи двері.

      – Христос ся рождає, – вийшла до дверей Антониха й засліпила гостя своєю найпривітнішою усмішкою.

      – Славімо Його, – відповів Місько й попрямував у вітальню, як до себе додому. – Зайшов у магазин. Хтів шось купити смачненького. А там ніц порядного. Усе гірке й недобре, – уже як мантру, зачитану до дір, на автоматі повторив Місько.

      – Щось Степан нині забарився, – сказала Стефа. – Вечеря стигне, а його все нема. Дзвонила від сусідки в редакцію. То його навіть не покликали. Сказали, що аврал на роботі й буде пізно. А йти ще раз дзвонити вже не випадає при такім святі.

      – Йой, мало не забув! – ляпнувши кулаком по чолі, заволав Місько. – Зайшов був по дорозі до Степана. Маю до вас прикру звістку. Будемо цього року без ялинки. Казав мені зайти замість нього до клубу. Як я прийшов, то вже все було зачинено. От такі недобрі новини.

      – Вмієш ти, Міську, радувати людей до свят, – підколола Антониха, бо вже з перших хвилин встигла відчути, що хлоп не міняється і що й цього року її планам на шлюб не відбутись.

      – Угі на твою голову, Міську, за таку новину. Я що нині дітям скажу? Вони подуріють, як почують, що ялинки не буде. Вже тут-во нам всім голови до дірок продзьобали питаннями про неї.

      Дорослі голосно балакали й не помітили присутності дівчат у кімнаті.

      – Як не буде ялинки?! – заверещала Адзя.

      – Не буде ялинки? Я добре почула? – з розпачем у голосі перепитала Зіра.

      Стефа приклала долоню до вуст і замовкла.

      – Як ви не вмієте купувати ялинок, то ми самі купимо, – рішуче видала Адзя після довгої паузи, що зависла в кухні.

      – Дайте нам гроші і ми підемо по ялинку, – підтримала сестру Зоряна.

      – Здуріли геть зовсім? Яка вам ялинка у цей час? – Стефа вже добре розуміла, що без бою дітлахи не відступляться, і вирішила трохи на них гримнути. – Ану, марш у кімнату до бабусі! Не вештайтесь мені тут під ногами!

      – Ми не підемо в кімнату до бабусі, – рішуче стояла на своєму завжди тихонька Зіра. – Як не дасте гроші, то підемо на вулицю, до міської ялинки, і там будемо святкувати Різдво