Промінь. Марина и Сергей Дяченко

психіки… Ти переживеш свій відкритий люк, зрозумієш мене й виявишся на моєму місці.

      – Що їх усіх убиває?!

      – Час. Вони… ми… старі.

      – Батькові не було й п’ятдесяти! На Землі люди в такому віці тільки стають зрілими!

      – Ми не на Землі, – відрізала Марія. І одразу ж додала м’якше: – Ми припускали… що в польоті наше життя може виявитися коротшим. Не знали, наскільки. Розумієш, ми перші на цьому шляху. Раніше ніхто з людей не летів двадцять років з білясвітловою швидкістю. Не зазнав впливу стількох… факторів. Нас очікує ще багато відкриттів… вас теж. Не всі виявляться приємними.

      – Тобто ми теж умремо молодими? І ніхто з нас не доживе до Прибуття?!

      Марія зробила крок до Лізи, поклала м’які долоні на плечі – цей її жест завжди міг заспокоїти найнервовішого підлітка:

      – Ми не знаємо. Можливо, ви проживете довше за нас і побачите новий світ…

      Ліза струснула її руки.

      – Послухай, – сказала Марія після паузи. – Твій батько був для мене… кимось дуже важливим. Ми кохали одне одного. Він був… ти поки що не можеш мене зрозуміти, але, коли в зрілому віці когось отак підпускаєш до себе… Він був для мене – океан. Не той, що в рекреаційній зоні. Справжній. Я говорю з тобою так чесно, як навіть з собою не завжди розмовляю. Ми з Максимом знали, що смерть прийде, покоління зміняться… Надіялися, що це буде пізніше. Але вийшло так…

      – «Вийшло»?!

      – Ти поводишся, як дитина. А на «Промені» ми не можемо дозволити собі довгого дитинства. Зрозумій: важливе не довге життя, а наповнене й осмислене. Ми несемо цивілізацію…

      Ліза відступила й знову вищирила зуби:

      – Ваша цивілізація – лайно.

      – Тобі буде соромно за твої слова.

      – Батько прагнув побачити Прибуття! Він у це вірив! Ах, ти забула сказати йому, що він умре, не доживши до п’ятдесяти? А інші кванти – вони знали? Чи їм теж забули сказати перед вилітом?! Тварюки, маніпулятори! І ви називаєте це «цивілізацією»?!

      – Ти не можеш так говорити! – Марія вперше підвищила голос.

      – Ще й як можу! А я ж слухала, розвісивши вуха – ми першовідкривачі, ми вчені… Та ми – стадо піддослідних тварин! Ви з самого народження нам брехали! Ти – брехала! Так от, я тобі клянуся, Маріє, – «Промінь» не долетить до мети. Коли ви всі здохнете…

      – Закрий рота!

      – Ага, ти теж не залізна?! То кричи! Плач! Не буде справи твого життя, я подбаю, щоб вона здохла! А ти живи з цим, скільки тобі там залишилося!

      І вона рвонула до виходу. На самому порозі її наздогнав безпорадний звук, так не схожий на звичайний Маріїн голос:

      – Дівчинко, але…

      Ліза вийшла, а двері захряснулись у неї за спиною.

ДЕНИС

      – Промінь…

      Голограма виникла над столом, як примара. Денис прокашлявся.

      – Поясни нам, як… це робити, взагалі. Технічно.

      – Пояснюю, – доброзичливо сказала машина. – Для того, щоб впливати на пасажирів «Променя», ви повинні сформулювати завдання й вибрати спосіб розв’язання. Наприклад, завдання