Промінь. Марина и Сергей Дяченко

як змія, – сказав Денис.

      – Як русалка! – обурився Славік. – Брутальні діти пішли… Вона тобі дасть – «змія»!

      Еллі, за нею Марго вибралися з води. Еллі одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламі. На Дениса й Славіка полетіли бризки.

      – Ще! – Славік заіржав, як кінь.

      – Чого сидите, пенсіонери, плавати не вмієте?

      – Дай мені поштовх! – Славік підхопився. – Дай мені мотивацію! Дай мені сенс туди стрибати, русалко!

      Еллі недбало штовхнула долонями його шоколадні голі плечі, Славік комічно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здійнявши хмару бризок, і поплив, демонструючи розгонистий напівдикий кроль.

* * *

      Алкоголю в буфеті не знайшлося. Обійшлися мінеральною водою, вечеряли розігрітими овочами й розігрітим м’ясом. Денисові важко було жувати, він знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, після натискання кнопки він забирав сміття й використаний одноразовий посуд.

      – Нездорове харчування, – задумливо сказала Еллі. – Напівфабрикати.

      – А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, – дозволив Славік. Еллі гостро на нього глянула:

      – Експлуатація жінок? У тебе такі самі руки, візьми й приготуй.

      – Там в офісі робот-підлогонатирач, – сказала Марго. – Я заглянула ввечері, злякалася. Він такий… неначе живий. Повзає.

      – У мене кіт на такому катався, – сказала Еллі. Перевела погляд на Дениса: – Ти як?

      – Краще за всіх.

      Славік схвально засопів.

      – Я тут подумала, – сказала Марго. – А що, як комусь із нас стане справді погано? В’язи собі скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!

      – За умовами – не зможемо, – відгукнулася Еллі. – Тільки через тридцять днів. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.

      Вони помовчали.

      – Марго, а навіщо ти ходила ввечері в офіс? – запитав Денис. – Вплив, за умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.

      – Ага, – Марго кивнула. – Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.

      – І що?

      – Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.

      Славік хлюпнув собі ще води.

      – З почином, – він підняв свою склянку. – П’ємо за вдалий початок!

      Мовчки цокнулись і випили. Еллі через стіл дивилася на Дениса.

      – Може, скажеш правду?

      – Тобто?

      – Та от бачиш, ми розповіли про себе. Я, Славік, Марго. А ти ні.

      – Це проблема?

      – Ти що, не розумієш?

      Денис зітхнув. Поторкався язиком зубів.

      – Мене викрали. Викрали з сім’ї.

      – Що?!

      – І обіцяли відпустити, якщо я… якщо ми впораємося.

      Еллі більше не всміхалася. Марго злякано зсунула брови. У її очах наростала напруга.

      – Зізнайтеся, – сказав Денис благально. – Ви ж теж щось приховуєте? До вас приходив чоловік, називався дядьком Робертом… чи якось