Промінь. Марина и Сергей Дяченко

одірвався від екрана:

      – Папір у когось є? І олівець?

      – На фіга? – не зрозумів Славік.

      Денис звик робити підрахунки на папері, добре загостреним олівцем. Єдиний у класі – що в Енську, що в Сан-Дієґо. Якщо це офіс, то має бути й папір. Він роззирнувся, устав, почав смикати шухляди скляної тумби; ось він. Формат А-4. Це значить, що вони точно не в Америці, не в Канаді й не в Мексиці, там інший формат паперу для офісу. Ось олівці… ціла коробка. Неначе Дениса тут чекали.

      Він сів на своє місце, поклав перед собою телефон і почав виписувати дані з екрана на папір. У стовпчик. Пальці тремтіли, ковзали по гладеньких боках олівця, але всередині, у глибині Дениса, стало значно спокійніше й навіть тепліше. Робота лікує.

      Перевіривши цифри, він кілька секунд тупо дивився на результат. Славік, Марго й Еллі говорили одночасно, він не чув – звик відключатися в найгаласливішому класі, у шкільному коридорі, в їдальні…

      – Народ, – це слово дратувало його, але він не знав, як інакше звернутися до співрозмовників. – Я не впевнений…

      Вони замовкли – у його голосі було щось, що миттю оволоділо їхньою увагою. Денис прокашлявся:

      – Таке враження… Система має вбудований обмежувач. Цей… корабель не розрахований на більше число пасажирів, ніж п’ятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось…

      Він підсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллі взяла його з недовірою.

      – Їх було двісті, потім народилося ще триста двоє, – сказав Денис. – П’ятсот дві людини – максимально можливе число пасажирів. Щоб народжувалися нові, старі повинні вмерти. Так задумано; ті, хто планував цей політ, знали, що перше покоління не доживе до Прибуття…

      Еллі придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий і водночас уважний погляд.

      – Вундеркінд, – сказала з дивною інтонацією. – Хоч і невротик… «Ті, хто планував цей політ» – люди, програмісти. Ці, на кораблі, – програмки. Вони відпрацювали, їх вимикають, як лампочки.

      І знову він не став з нею сперечатися.

      – Це ускладнює нам завдання, – сказала Марго, не піднімаючи очей від свого телефону. – Друге покоління залишиться… без дорослих.

      Еллі кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лінію поведінки – Хай що станеться, не виявляти подиву і вдавати, ніби вона все передбачила заздалегідь:

      – Ніхто не обіцяв, що буде легко. Ситуація на кораблі штучно змодельована, для чистоти експерименту зміна поколінь має відбуватися часто. Щоб не було піддавків, коли дідусь за онука складає іспит…

      Чисельність екіпажу змінилася на «484», й одразу на «483». Рівень щастя опустився до 8 %.

      – Ні хріна собі щастячко, – буркнув Славік. – Ясно, що наші пупси не радіють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя, – це повне охрініння, дивіться, зараз узагалі піде в нуль… Ні хріна собі початок! Чого нас ніхто не попередив?!

      – Бо ніхто не обіцяв, що будуть піддавки… – знов почала Еллі, але Славік грюкнув кулаком по столу:

      – Та не піддавки! Це підстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днів через три в них перемруть усі