Промінь. Марина и Сергей Дяченко

він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.

      – Hallo, – сказав Денис.

      – Вечір у хату, – відгукнувся качок. – Ти по-російськи говориш?

      – Говорю.

      – Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?

      – Денис.

      – Жерти хочеш? Там, – він показав кудись за барну стойку, – повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.

      – Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?

      – Так як і ти! – Славік підморгнув. – Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?

      Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:

      – Ні за що.

      – Та ну, – Славік засміявся. – Не хочеш – не говори… Жуй!

      За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.

      – Нормально пожерти візьми, – сказав той, оцінивши Денисів вибір. – Що ти, наче тьолка на дієті?

      – Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?

      – Кухарів тут нема. Хочеш – бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.

      Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:

      – Ти звідки, Славік?

      – З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати – переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».

      – Можеш розказати, як ти сюди по…

      Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.

      Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.

      – Опа, – сказав Славік.

      – Жопа, – моментально відгукнулася брюнетка. – Ви хто такі? – вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. – Ви що, теж у програмі?!

      – Тю, – Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.

      – Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?

      – Звари, – без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:

      – Скільки років?

      – Чотирнадцять.

      – Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, –