Промінь. Марина и Сергей Дяченко

зсудомило ногу. Він засичав крізь зуби, схопився за гомілку, став розминати м’яз.

      – Почали!

      Славік, Марго й Еллі одночасно потяглися до стола й схопили свої смартфони. Денис спізнився, борючись із судомою; нічого страшного. Це не спринт, а марафон. Триста шістдесят п’ять днів на кораблі «Промінь» минають за двадцять чотири години, отже, за кожну годину минає п’ятнадцять днів… і ще дві десяті, можна округлити. За кожну хвилину минає шість годин на кораблі. Ось біль і минув, можна розслабитися.

      Лице Еллі навпроти, підсвічене екраном, було відчужено-зосереджене. Славік висолопив кінчик язика: схоже, він знайшов у інтерфейсі ігрову опцію, і тепер керував картинкою на екрані, як геймер, розважаючись. Марго читала – її очі металися туди-сюди. Денис подумав, що в кожному класі є така Марго: тиха, бліда, захоплена романами про секс із вампірами.

      Він нарешті взяв зі стола свій телефон. Незнайома система, але чудовий, інтуїтивно зрозумілий інтерфейс. «Склад екіпажу», «Поточний статус», «Основні технічні дані». Багато інформації, хоч би не потонути. Не можна поспішати, не можна пороти гарячку; це не спринт, це марафон.

      Апарат ледь не вислизнув з вологої долоні. Ти ба, як заважають нерви. У кімнаті було холодно, а може, він сам охолов, бо, здавалося, від його пальців смартфон от-от покриється інеєм…

      Моргнуло табло на стіні – календар згас, замість нього з’явилася система чисел та графіків. «Поточні параметри: населення – 502, щастя – 75 %, цивілізація – 90 %, осмисленість – 80 %.

      – Якісь вони сонні, – Славік перевів погляд з телефону на табло й назад. – Влаштували б конкурс домашнього порно… А то ледве повзають, як мухи…

      – Не вистачає десяти відсотків, – пробурмотіла Марго. – Сенс повинен бути дев’яносто. Вісімдесят – незалік.

      – Слухайте, – оживився Славік, – у мене ідея! А зробімо так, щоб на них напали інопланетяни…

      Еллі закотила очі до стелі.

      – Жукоподібні, – меланхолійно відгукнулася Марго, і Славік подивився на неї із сумнівом. Марго не всміхалася.

      – Я серйозно, – Славік уперто помотав головою. – Це ж круто! Зовнішня загроза, з якою вони будуть боротися. Спершу нароблять у штани, потім урятуються і всіх переможуть. Це життя! Сенс у всієї компанії відразу встане на дванадцяту годину й стоятиме, як палиця…

      – Славік! – з роздратуванням осмикнула його Еллі.

      – Наваляти прибульцям – це ж шикарна мета!

      – Їм треба не «наваляти», а народити й виховати двісті дітей…

      – Переможуть жукоподібних – і нехай родять. Та не по двоє, а по п’ятеро, як мінімум, і вчать їх бойових мистецтв, бо ану ж вороги вернуться…

      – Перестань верзти дурниці, – Еллі вже насилу стримувалася. – Якщо ми довеземо до цілі двісті молодих дикунів, нам не зарахують перемогу. Цивілізація…

      – Цивілізацію рухають війни!

      Чисельність населення на великому екрані – і на моніторах їхніх телефонів – змінилася: «501».

      – Сюрприз, – пробурмотів Славік,