Промінь. Марина и Сергей Дяченко

розпакувала новий ватно-марлевий пакет. Еллі принесла льоду з морозильної камери. Денис ліг на підлогу й поклав крижані кубики, загорнуті в серветку, на лице.

      – Давай розставимо крапки над «і», Денисе, – сказала Еллі неголосно. – Ти справді віриш, що вони живі?

      – Заткнися, будь ласка, – сказав Денис лежачи. – Буде тільки гірше.

      – Можеш вірити. Як собі хочеш. Я в дитинстві вірила в Діда Мороза. Це допомагало мені жити. Хочеш вірити, що це люди… які перебувають казна-де, в чарівній країні, в іншому світі, в альтернативній реальності… Вір, і нема чого соромитися. Подивись, як ти розкішно все придумав! Щоб примирити людину з ідеєю смерті, треба дати їй надію на посмертне щастя… Пацан, це майже геніально! У нашому технічному описі окремо прописано: «За умовами програми ніхто з першого покоління не релігійний, вони атеїсти або агностики». Це випадково? Ні! Це зачіпка для нас, це ключ! Ти розв’язав завдання, синку!

      – Я не знав, що це буде так! – Денис закашлявся, вгору полетіли краплі крові й вернулися назад, на лице й сорочку. – Я гадки не мав, що вона так… повірить! Вона поводилась, як людина, і реагувала, як людина!

      – Людина, людина, – терпляче повторила Еллі. – Добре.

      – Що доброго?! Що ми маніпулюємо живими людьми?!

      Славікові червоні кеди зупинилися поряд з Денисовим лицем. Високо над собою Денис побачив його лице: Славік був пригнічений і стривожений. Присів навпочіпки, сіпнув шиєю:

      – Слухай, ну припустімо. Навіть якщо люди. Але ж у підсумку – їм же краще, вони вийшли з депри, про що взагалі базар?!

      – От-от, – Еллі кивнула. – Послухай розумну людину.

      Славік усміхнувся, не прочитавши глузування в її голосі.

      – Люди – це ми, – меланхолійно сказала Марго. – І нам усім щось потрібно.

      Вона підійшла, сіла поруч, допомогла Денисові зручніше прикласти танучий лід.

      – Ти мені нагадав, – сказала зі смутною усмішкою. – Якось Ігор за мене побився. Його побили. Ті втекли… Я викликала швидку й так само сиділа поруч… Принести ще льоду?

      – Дякую, – сказав Денис. – Здається… фонтан заткнувся.

      Він помацав руками й сів на підлозі. Прийняв од носа талий лід; пальці закоцюбли.

      – А щодо твого Ігоря… його вилікують. Навіть не сумнівайся.

      Марго вдячно всміхнулася.

      – Хто-небудь бачив тут пиво? – заклопотано запитав Славік. – Я після такого першого дня не проти трохи розслабитися, а ви?

* * *

      – Цур, я б’ю клинці до Еллі, вона для тебе все одно занадто стара. А ти можеш спробувати Марго. Вона теж прикольна.

      – У Марго є хлопець.

      – То й що. Дівки бувають такі несподівані, такі непередбачувані…

      Вони валялися в шезлонгах на краю великого басейну. Славік поводився підкреслено дружелюбно. Денис раз у раз торкався язиком зубів, ніби перевіряючи, чи вони на місці. Губи розпухли, але на душі стало незмірно легше.

      Еллі й Марго, обидві у відкритих купальниках, ніжилися в джакузі, то занурюючись по шию в гарячу воду, то з вереском вистрибуючи. Кругла чаша