Заради майбутнього. Макс Кідрук

кісточки на кисті, якою стискав кермо. Іван легенько штурхнув його ліктем:

      – Чого зблід? – потім передражнив, невміло зімітувавши голос товариша: – Чувак, це ж просто дорога!

      – Не. Тре. Ба, – по складах прошепотіла Катя.

      Однак Тенгіз лише збуджено чмихнув, ударив по зчепленню й викрутив кермо. «Ланос» перетнув дві заасфальтовані смуги і, плавно гойднувшись, сповз на ґрунтовку.

      – Тенгізе, поверни назад, – наказала Катя. – Негайно!

      Об днище шкрябнув пеньок, і Мирослава скрикнула.

      – Тенгізе!!! – зарепетувала Катя.

      – Та заткніться вже!

      Він угризався очима в дорогу. Фари вихоплювали з темноти вузький печероподібний коридор. З обох боків до них тягнулися загрозливими тінями дерева, голі крони яких перепліталися, ховаючи нічне небо. Низько обвисле гілляччя час від часу терлось об дах автомобіля.

      – Воно затихає, – чи то спитав, чи то ствердив Тенгіз.

      – Ні, це я прикручую звук, – мовив Левін. – Навпаки наростає. – Письменник тримав пальці на регуляторі гучності й повільно прокручував його проти годинникової стрілки, компенсуючи збільшення інтенсивності звуку. – Ми рухаємося в бік зростання.

      Мирослава неспокійно крутилася, повсякчас озиралася назад, немовби закарбовуючи напрям, куди бігти, раптом щось станеться. За кількасот метрів від асфальтівки, коли гілля почало шкребтися не лише об дах, а й об борти машини, праве переднє колесо влетіло у притрушену опалим листям багнисту виямку, і «ланос» забуксував. Тенгізові довелося кілька разів газонути, щоб вивести машину з пастки.

      – Тенгізе, це якесь божевілля, – сухим від страху голосом прошелестіла Мирослава, – забираймося звідси.

      Тенгіз якийсь час не відповідав, а тоді промимрив:

      – Задом не виїдемо. Треба місце, де розвернутися. Тут надто тісно.

      – Добре, – Мирослава вчепилася пальцями у спинку пасажирського сидіння і заговорила з поспіхом, ковтаючи склади, – шукай місце для розвороту та їдь назад. Чуєш мене? Я не розумію, навіщо ми приперлися сюди посеред ночі. А що, як проб’ємо колесо? Або ще що-небудь станеться? Ми ж навіть на допомогу не покличемо. Я вже не бачу дороги, навіть не знаю, де вона, і я не можу більше…

      Мирослава все ще продовжувала белькотати (несвідомо кривлячись, коли з динаміків вихоплювався особливо лячний крик), коли з темряви ліворуч долинув здушений шепіт Катерини:

      – Що це?.. Отам…

      Голі скелети дерев раптом розступилися, і Тенгіз Тедорадзе, зойкнувши, вгатив по гальмах. Машина дзьобнула носом, і якби не ремінь безпеки, Іван Левін пробив би головою лобове скло. Невидимі пасма гіркого, в’їдливого смороду полізли до салону. Наступної миті оглушливий Катин крик розірвав ніч на клапті:

      – БЛЯ-А-А-А!

      Метрів за десять попереду дорога обривалася, світло фар впиралось у стіну верболозу, і там, у кущах, ледь прикритий гіллям, стояв закаляний землею малюк у подертому брудному одязі. Холодно роздивлявся машину з темряви. Скаламучений світлом туман сягав трохи вище його колін.

      Учепившись руками в кермо, Тенгіз раз за разом намагався ковтнути, проте йому ніяк не