Заради майбутнього. Макс Кідрук

постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.

      Тенгіз запитально глипнув на Левіна.

      – Ти щось бачив?

      Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:

      – Там був великий знак: прямо – на Глухів і Ніжин, праворуч – на Суми та Конотоп.

      – Блядь! – вилаявся Тенгіз. – Таки проморгали.

      – Я ж тобі казала! – гарячкувала Катя. – І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!

      – Не кричи! – вишкірився Тенгіз. – Зараз буде місце для розвороту. – Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.

      – Ви чуєте? – Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.

      Дівчата повернули голови. Хлопець застиг – шкіра над переніссям зібгалася у складки – і показував пальцем на магнітолу.

      – Воно затихає. Саме по собі.

      – Ні, – поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.

      – Затихає, – пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. – Ми ніби віддаляємося від нього.

      – Ага, – повільно кивнув Тенгіз.

      – Не агакай, – долинув іззаду голос Каті, – за дорогою стеж.

      – Стежу, – почав пригальмовувати. – Он розворот.

      – Зачекай! – Левін поклав руку на плече товариша. – Можеш проїхати далі?

      – Навіщо?

      – Проїдь іще трохи.

      Тенгіз напружився.

      – Не розумію.

      – Не розвертайся. – Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: – Ми ж нікуди не поспішаємо, так?

      – Що ти надумав? – у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.

      – Просто їдь, – тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.

      Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.

      Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.

      Першою не витримала Мирослава:

      – Ну?

      – Виття стишується, – не підвищуючи голосу, сказав Левін. – А завади навпаки наростають.

      Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.

      – І що?

      Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.

      Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:

      – Наступний