Заради майбутнього. Макс Кідрук

не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно потягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із динаміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось живцем видирали нутрощі. Не те щоб Левін коли-небудь чув, як кричить людина, з якої живцем видирають кишки, однак…

      – Звідки це? – випалила Мирослава.

      Їй ніхто не відповів. Тенгіз промимрив:

      – Це, по-твоєму, краще за Бон Джові?

      Левін проігнорував його.

      – Може, це просто початок… е-е… однієї з пісень, – він закусив губу, – не знаю… Еліса Купера?

      – Це ти у мене питаєш? – крізь зуби процідив Тенгіз. – Я на твоїх патлачах не знаюся.

      Крики не припинялися, навпаки – лише посилювалися.

      – Звідки це? – повторила запитання Мирослава. – Це з радіо? Чи десь іззовні?

      Іван Левін спершу припав до вікна праворуч від себе, але майже відразу відсахнувся, так ніби боявся, що з темряви понад дорогою на нього щось кинеться. На вікна навалювалася непроглядна пітьма.

      – Зменши звук, – наказав Тенгіз. – Не вимикай, просто приглуши.

      Левін послухався. Покрутив регулятор, і надсадне, розпачливе волання стало майже нечутним скиглінням.

      – Це точно з радіо, – сказав він.

      – Та ну його! Якась херня! – Тенгіз потягнувся до вимикача, проте Левін неочікувано для самого себе перехопив його руку.

      – Почекай…

      – Ти чого?

      – Почекай, кажу. – Морщачи лоба, Левін утупився в Тенгіза. Впродовж кількох секунд він роздивлявся товариша так, наче намагався розколупати поглядом його голову.

      – Ввімкніть іншу станцію, – попросила Катя. – Будь ласка.

      Іван відпустив Тенгізову руку, проте змінювати частоту не став. Пальці лівої руки застигли за сантиметр від магнітоли, він ніби грів їх на невидимому вогні.

      Шум завад до того моменту цілковито щез. Натомість із динаміків залунав дитячий плач упереміш із гортанним, анітрохи не дитячим підвиванням.

      – Що це, блядь, таке? – Вчепившись у кермо, Тенгіз спершу озирнувся на дівчат, після чого перевів погляд на Левіна. Ніхто не відповів, і хлопець продовжив: – Я серйозно! Якийсь радіолюбитель транслює дитяче рюмсання і… і… – він не міг дібрати слово, – оце завивання?

      – Це не рюмсання, – сказала Мирослава.

      – Блін, дякую, що сказала! – вигукнув Тенгіз. – Що б ми без тебе робили!

      – Це може бути… – Левін почав пояснювати, проте затих на півслові, коли на задньому тлі розквітли глухі стогони.

      – Може бути що? – озвалася Катя.

      Письменник торкнувся зморщок на чолі, провів по них пальцями:

      – Я колись читав про магнітне поле Юпітера. Воно в тисячі разів сильніше за магнітне поле Землі, найпотужніше серед усіх планет Сонячної системи, й іноді, типу, проривається до нас, провокуючи всілякі аномалії.