Заради майбутнього. Макс Кідрук

дістала телефон, набрала номер.

      – Тату, привіт!

      Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:

      – Привіт.

      Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.

      – Як ти? – запитала дівчина.

      – Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.

      Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.

      – Жартую, звісно, – бадьористо крекнув він. – Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?

      – Я вже звільнилася.

      У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.

      – І як пройшло?

      – Гарно.

      – Барселоною гуляла?

      – Ні, па. Багато роботи було.

      – О, тебе що, на цепу тримали?

      – Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.

      – Начхати на твої екосистеми, – пробурчав старий, – я однаково незабаром відкинуся.

      – Тату!

      – Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! – Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: – Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.

      Злата заусміхалася.

      – Я дещо купила.

      – Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, – голос став скрадливо-зацікавленим.

      Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.

      – Попросила знайомого іспанця купити.

      – І що? Він купив?

      – Купив.

      – Глушман чортів! – прогорлав батько в трубку. – Я питаю, що він купив?

      Злата розсміялася.

      – Не скажу.

      – Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!

      – Тату…

      – І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.

      – Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!

      – Ну то що це?

      – Пляшка «Capmo Arriba».

      – О-о-о… – Схоже, їй вдалося його здивувати. – Ти пам’ятаєш?.. – пробурмотів він.

      – Звісно.

      Старий зашморгав.

      – Ти що, плачеш? – вражено запитала Злата.

      – Та ну! Якась херня