Заради майбутнього. Макс Кідрук

Із розташованих обабіч панелі приладів динаміків линуло завивання вітру, незрозуміле шарудіння, подібне до шурхоту дрібного піску під важкими черевиками, віддалені безутішні стогони та дитячий (чи радше схожий на дитячий, бо в тому неспинному схлипуванні було щось до скрипу зубовного потворне) плач. Якоїсь миті звуки набрали сили й стали рельєфними, заледве не відчутними на дотик.

      – По-моєму, тепер іще гучніше, – додала Мирослава.

      – Навіщо це? – Катя, як і Левін, не відривала очей від магнітоли. – Навіщо комусь таке транслювати?

      – Слухай, – Тенгіз збавив швидкість і повернув голову до Івана, – якщо ти його не вимкнеш, я тебе, на хрін, висаджу.

      – Почекайте. – Левін підняв вказівного пальця. – Знову затихає.

      Упродовж півхвилини всі четверо дослухалися. Звуки справді затихали. Іван Левін щось видивлявся в чорноті за вікном, а потім різко повернувся ліворуч і попросив:

      – Зупинись.

      – Ти чого? – насторожилася Катя.

      – Де зупинитися? – не зрозумів Тенгіз.

      – Просто пригальмуй, – Левін показав на узбіччя, – будь-де.

      Тенгіз пригальмував, якийсь час вишукував потрібне місце, після чого скотився з асфальтового полотна, ввімкнув «аварійку» та зупинився. Двигун не глушив.

      – І що? – Йому на груди неначе почепили гирю, такий важкий був погляд.

      – Треба повернутися.

      – Куди повернутися? – звів брови Тенгіз.

      – Назад, – Левін кивнув у той бік, звідки вони приїхали, – на півкілометра десь. Я дещо бачив.

      – Що ти бачив? – Тенгіз зазирав просто Іванові в очі.

      – Не знаю, – Левін тер пальцями лоба, немовби розгладжуючи зморшки, – може, здалося. Я дещо помітив. Але не впевнений. Послухай: поїхали назад, це півкілометра, не більше, там, де звук був найгучнішим. Я погляну, якщо нічого не побачу – ми вирубаємо радіо, розвертаємося й женемо до самого Конотопа.

      Тенгіз кинув погляд назад, у пітьму за машиною, яку плямувало мідним світлом блимання задніх аварійних ліхтарів, ковзнув ним по обличчю дружини – у півтемряві салону Катя інтенсивно, заперечуючи, мотала головою, – а тоді перевів на Левіна.

      – Добре.

      Дівчина сердито цикнула, проте Тенгіз не зважав. Розвернувшись, неквапом повів автомобіль назад, у напрямку Батурина. Виття вкотре почало наростати. Левін, витягнувши шию, повз профіль товариша прикипів очима до дрімучих заростів із протилежного краю роздовбаної асфальтівки.

      Коли крики та стогони сягнули піку, Іван змахнув рукою.

      – Ставай. Це тут.

      Дивлячись убік, Тенгіз повернув кермо праворуч і плавно натиснув на гальма. Під колесами заскрипіли дрібні камінці, «ланос» став, і, доки хтось устиг зреагувати, Левін розчахнув дверцята й вискочив у чорноту.

      Мирослава зойкнула так, ніби хтось затопив їй кулаком у груди.

      – Він здурів? – Катя вирячила очі. – Що він робить? – поторсала чоловіка за плече. – Зупини його! Скажи, хай повертається!

      – Тобі треба, сама кажи. – Тенгіз також нервувався.

      – Ви два дебіли, – просичала Катя. – Пасивний