Заради майбутнього. Макс Кідрук

мусив прикусити губу, аби не засміятися. Сів упівоберта, щоби краще бачити Катю.

      – Полетіло? – запитав лише для того, щоби випустити із легень повітря і за звуком голосу приховати смішок, який рвався крізь зуби.

      – Ні! – в унісон випалило подружжя. Потім Тенгіз додав: – Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліхтар собі на голову натягнула.

      – Дуже попеклася? – Іван спробував надати голосу співчутливої інтонації.

      – Та яке там попеклася! – Тенгіз ляснув обома долонями по керму. – Ти не в’їхав, чувак! Загорілася означає, бляха, загорілася! Запалала наче грьобаний «Гінденбург»!1 Наче смолоскип! Наче наднова! Наче її довбешку перед тим бензином помили!

      – У неї на волоссі, мабуть, літр лаку був, – додала Катя. – Спалахнула миттєво.

      – Твою маму. – Левін, ховаючи посмішку, притискав до губів кулак.

      – Це ще півбіди, – прицмокнув Тенгіз. – Замість репетувати та стояти на місці вона зарепетувала й побігла. Гасити не було чим, хтось спочатку мусив заскочити до ресторану по воду, а та притрушена зірвалася й погнала вулицею в інший бік. Тобто, щоб загасити, її спочатку треба було наздогнати.

      – От бляха! – Левін більше не міг стримуватися і розреготався. – І що?

      – Наздогнали, – сказав Тенгіз. – Загасили. Поки я прибіг із пляшкою, її вже виваляли головою в багні.

      – Бля-а-аха! – розтираючи сльози, простогнав Іван. Зиркнувши на Катерину, спробував заспокоїтися: – Я шарю, що вам не до сміху, але, блін, це так…

      – Усе ок. З нею все гаразд, – без особливої теплоти в голосі відзначила Катя. – Обличчя не обгоріло, лише від волосся нічого не лишилося, голова стала схожа на сірникову головку.

      – А мене вкінець добило, коли теща після такого відмовилася закінчувати святкування. – Тенгіз примружився: у темряві далеко попереду щось зблиснуло. – Ти прикинь: усі в шоці, у повітрі запах смаленої курки, Наталя ледь жива з переляку, лице у багнюці, реве, на голові мокрий рушник, примчала швидка, блимають мигалки, а теща, типу, у нас іще коровай не поділений!

      – Усе, змінюємо тему, – замахала головою Катя, – не хочу більше згадувати!

      Кілька секунд вони мовчали, а тоді Тенгіз кинув швидкий погляд через плече на пасажирське сидіння.

      – Міро, ти там заснула?

      – Ні. Слухаю вас.

      Катя й Мирослава не були близькими подругами. Колеги по кафедрі, приятельки, не більше. Утім Мирослава за минулі три роки написала кілька непоганих рецензій на книжки Левіна, двічі допомагала йому з організацією читань у Києві, тож, коли вона, дізнавшись, що Катя з чоловіком везтимуть письменника на презентацію до Конотопа, попросилася поїхати разом із ними, Левін звелів не відмовляти.

      – Розказуй тепер ти, твоя черга, – запропонував Тенгіз. – Щось веселе. Якусь прикольну історію.

      Мирослава зам’ялася.

      – Та-а… не знаю…

      Катя спробувала перевести розмову на інше:

      – Як твоя мама?

      Тиждень

1

Дирижабль «Гінденбург» – найбільший із будь-коли побудованих жорстких пасажирських дирижаблів (довжина – 245 метрів). Назву отримав на честь президента Німеччини Пауля фон Гінденбурга. 6 травня 1937 року над авіабазою ВМС США в Лейкхерсті, Нью-Джерсі, «Гінденбург» спалахнув у повітрі та за лічені секунди згорів. Унаслідок аварії загинуло 35 із 97 пасажирів, а також одна людина на землі. (Тут і далі прим. авт.)