Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

у часі: з рота все лилося гладенько, у його звичайній повільно-ритмічній манері, але в голові він чув, як певні слова – Джорджі чи помірно — йдуть внапустку, перетворюючись на Дж-Дж-Джорджі та п-п-помірно. – Я маю на увазі, що інколи в мене траплялися насправді важкі моменти – зазвичай, коли мене викликали на уроці, а особливо коли я добре знав відповідь і хотів її виголосити, – але здебільшого я міг впоратися. Після того як загинув Джорджі, стало набагато гірше. Потім, коли мені вже було років десь чотирнадцять-п’ятнадцять, справи в мене знову почали покращуватися. У Портленді я почав ходити до середньої школи Шевруса197, і там була така місіс Томас, просто чудовий логопед. Вона навчила мене кількох добрих трюків, як-от думати про власне друге ім’я перед тим як промовити вголос: «Привіт, мене звуть Білл Денбро». Я там якраз почав вивчати французьку, і вона порадила мені переходити на французьку, якщо я занадто сильно спотикався на якомусь слові. Отже, якщо стоїш і почуваєшся найграндіознішим у світі довбнем, повторюючи знов і знов, наче тріснута грамплатівка, «ц-ц-ця к-к-кни…», тоді переходиш на французьку і з язика в тебе легко спливає «ce livre». Кожного разу спрацьовувало. А щойно ти промовив це французькою, міг повернутися до англійської й абсолютно без усяких проблем сказати «ця книга». А якщо спіткнувся на якомусь слові на літеру «с» – скажімо, судно, або скейтборд, або співак – міг їх сюсюкати: сюдно, сюкейтборд, сюпівак. Жодного заїкання. Усе це допомагало, але головним чином допомагало те, що забувалося Деррі й усе, що трапилось там. Тому що саме тоді й відбулося забуття. Коли ми жили в Портленді і я ходив до Шевруса. Я не забув усе відразу, але, озираючись тепер назад, можу сказати, що це сталося протягом дивовижно короткого періоду часу. Мабуть, це забрало не більше чотирьох місяців. Моя заїкуватість і мої спогади змились разом. Хтось витер класну дошку, і всі старі формули зникли.

      Він допив рештки помаранчевого соку.

      – Коли я кілька секунд тому заїкнувся на слові «питалася», це, либонь, трапилося вперше за останній двадцять один рік.

      Він подивився на неї.

      – Спершу шрами, тепер це заїк-кання. Ти це ч-ч-чуєш?

      – Ти робиш це навмисно! – відгукнулась вона, і то дуже налякана.

      – Ні. Гадаю, нема способу переконати когось у цьому, але це правда. Заїкуватість курйозна, Одро. Лячна. На певному рівні ти навіть не усвідомлюєш, що це відбувається. Проте… це також щось таке, що ти чуєш у себе в голові. Це так, немов якась частина мозку на дрібну мить випереджає в роботі решту голови. Чи як оті системи реверберації, які в п’ятдесятих дітлахи встановлювали у своїх чортопхайках, коли звук із заднього динаміка надходить за якусь крихітну частку секунди після звуку з переднього.

      Він підвівся і почав неспокійно ходити по кімнаті. Вигляд мав утомлений, і вона з деякою ніяковістю подумала про те, як наполегливо він працював останні років тринадцять – немов існувала можливість підкріпити помірність його таланту шаленою

197

Jean-Louis de Cheverus (1768—1836) – католицький священик, який емігрував з революційної Франції до Америки, де за три місяці вивчив англійську мову і став першим єпископом Бостонської дієцезії, шанованим також новоанглійськими пуританами; його ім’ям названо єзуїтську школу в Портленді, яка має статус підготовчого до коледжу закладу.