Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

це ритуал такий же древній, як саме людство, невинний надріз для підсочування дерева всесилля – того, що росте на межі між територією всього, що ми знаємо, і тією, про яку ми всяке підозрюємо.

      Тому що подібності…

      Але я оце сам роблю з себе Білла Денбро, спотикаюсь на тому самому знову і знову, торочу дрібку фактів і купу неприємних (і доволі імлистих) припущень, дедалі дужче й дужче зациклюючись на кожному пункті. Недобре. Марно. Небезпечно навіть. Але ж це так важко – чекати подій.

      Ці нотатки задумані як спроба вийти за межі моєї одержимості через розширення фокусу уваги: врешті-решт, ця оповідь містить дещо більше, ніж історії шістьох хлопчиків і однієї дівчинки – кожен з них не прийнятий середовищем однолітків, кожен з них нещасний, – яким довелось випадково втрапити у кошмар одного спекотного літа, коли президентом все ще залишався Айзенгавер201. Якщо ваша ласка, це спроба відвести камеру трохи назад – аби побачити все місто, місцину, де близько тридцяти п’яти тисяч мешканців працюють, їдять і сплять, злягаються і скупляються, їздять машинами й гуляють пішки, ходять до школи й сідають у в’язницю, а інколи зникають у пітьмі.

      Аби дізнатися, якою є певна місцина, я дійсно так вважаю, ти мусиш дізнатися, якою вона була. І якщо б мені загадали назвати день, коли насправді все це розпочалося для мене знову, ним був би той день ранньої весни 1980 року, коли я пішов відвідати Альберта Карсона, котрий минулого літа помер – у дев’яностооднорічному віці, сповнений роками не менше, ніж чеснотами. Він працював тут головним бібліотекарем з 1914 до 1960, неймовірний діапазон (але він був неймовірною людиною), тож я вважав: якщо хтось і може знати, з чиєї історії цієї місцини розпочати найкраще, це буде саме Альберт Карсон. Я поставив йому своє запитання, коли ми сіли на ґанку, і він дав мені на нього відповідь, прокрякав по-воронячому – тоді він уже боровся з раком горла, який його зрештою і вбив.

      – Жодна з них і лайна не варта. Про що тобі й самому збіса добре відомо.

      – Звідки ж тоді мені розпочинати?

      – Розпочинати що, заради бога?

      – Дослідження історії цієї місцини. Міста Деррі з його околицями.

      – Ну. Гаразд. Почни з Фріка й Мішо. Вони нібито найкращі.

      – А після того, як я прочитаю їх…

      – Прочитаєш їх? Господи Ісусе, ні! Викинеш їх до кошика на сміття! Це твій перший крок. Потім читай Бадінгера. Бренсон Бадінгер був дуже недбалим дослідником і страждав на хронічний стояк, якщо бодай половина з того, що я чув ще дитиною, правда, але коли йшлося про Деррі, душа в нього ставала на правильне місце. Більшість фактів він подає неправильно, проте подає їх душевно, Хенлоне.

      Я злегка розсміявся, і Карсон вишкірився своїми зсохлими губами – вираз доброго гумору, що насправді був доволі лячним. У той момент він був схожим на грифа, який радісно охороняє щойно вбиту тваринку, чекаючи, поки та дійде якраз оптимального стану смачного розкладу, щоб йому почати вечеряти.

      – Коли

201

Dwight Eisenhower (Двайт Айзенгавер, 1890—1969) – п’ятизірковий генерал під час Другої світової війни, 34-й президент (1953—1961) США.