Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

вже про різницю в віці, тут разюча несумісність. Він високий, уже лисіє, уже трохи схиляється до повноти. У компанії він балакає повільно, подеколи здається майже нерозбірним. З іншого боку Одра, золотоволоса з каштановим відливом, показна красуня – вона мало схожа на земну жінку, а радше на істоту якоїсь напівбожественної раси.

      Білла найняли написати кіносценарій за його другим романом «Чорні пороги» (головним чином тому, що право на створення принаймні першого варіанта було неодмінною умовою продажу, попри стогони Біллового агента, що він божевільний), і в результаті його варіант виявився цілком непоганим. Його було запрошено до «Юніверсал Сіті» для подальших переробок сценарію й участі у виробничих нарадах.

      Його агент – це маленька жіночка на ім’я Сюзен Бравн. У ній рівно п’ять футів зросту. Вона агресивно енергійна і ще більш агресивно настирлива.

      – Не роби цього, Біллі, – каже вона йому, – лагідно відхрестися. Вони в це вже вклалися великими грошима, тож наймуть когось фахового, аби зробив їм той сценарій. Можливо, навіть Голдмена190.

      – Кого?

      – Вільяма Голдмена. Він єдиний з усіх добрий письменник, який поїхав туди і зробив дублет.

      – Про що це ти говориш, Сюз?

      – Він залишився там, і залишився добрим автором, – уточнила вона. – Шанси на таке, як шанси на перемогу над раком легенів – добитися такого можливо, але кому воно треба, силуватися? Ти спалиш себе сексом і пійлом. Або якимись новими модними наркотиками. – Шалено заворожливі очі Сюзани пронизливо зблискують на нього. – А якщо виявиться, що замість когось на кшталт Голдмена замовлення отримав якийсь кисляк, то й що? Книжка вже зайняла своє місце на полицях. Вони не можуть змінити ані слова.

      – Сюзано…

      – Послухай мене, Біллі. Бери гроші й біжи. Ти молодий і сильний. Саме такі їм подобаються. От приїдеш ти туди, і перше, що вони зроблять, це позбавлять тебе самоповаги, а потім і здатності прописати пряму лінію від пункту А до пункту Б. А понад те, що не менш важливо, вони вхоплять тебе за яєчка. Ти пишеш, як дорослий, але ти всього лише хлопчак з високим лобом.

      – Я мушу поїхати.

      – Чи це набздів тут хтось? – парирує вона. – Мабуть, що так, бо вочевидь чимсь тхне.

      – Але ж поїду. Я мушу.

      – Господи Ісусе!

      – Я мушу забратися з Нової Англії, – він боїться того, що прозвучить наступним – це як оголосити прокляття, але він у неї в боргу. – Я мушу забратися з Мейну.

      – Чому це, заради бога?

      – Не знаю. Просто мушу.

      – Ти зараз розповідаєш мені щось правдиве, Біллі, чи просто оце балакаєш як письменник?

      – Правдиве.

      Під час цієї розмови вони лежать у ліжку. У неї маленькі, як персики, груди. І так само, як персики, ніжні. Він дуже її кохає, хоча не таким коханням (вони обоє це розуміють), яким мусило б бути кохання в істинному сенсі цього слова. Вона сідає, зібгавши

190

William Goldman (нар. 1931 р.) – успішний романіст і драматург, який пізніше став одним із найяскравіших сценаристів, нагороджений «Оскарами» та іншими фаховими преміями, зокрема переробив для кіно романи Стівена Кінга «Мізері», «Серця в Атлантиді», «Ловець снів» та консультував сценариста фільму «Долорес Клейборн».