Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

й криваве знаряддя тортур, не просто якась одна місцина – але все. Ціле місто.

      Може таке бути?

      Послухайте!

      Пойняте марою: «Часто відвідуване привидами або духами» – «Фанк і Вегнолз»200.

      Пойняте марою: «Уперто навертається на думку, важке для забуття» – знову ж таки «Фанк і Вегнолз».

      Пойняте марою: «Де часто з’являється або куди повертається щось, особливо привиддя». Але – слухайте, слухайте! – «Часто відвідуване місце: курорт, кубло, вертеп…» Курсив, звісно, мій.

      І ще одне. Наразі останнє, це означення іменника: і воно лякає мене найбільше: «Місце годівлі тварин».

      Як ті тварини, що розтерзали Ейдріена Меллона, а потім перекинули його через міст?

      «Місце годівлі тварин».

      Що годується в Деррі? Що годується самим Деррі?

      Розумієте, це доволі цікаво – я не знав, що це можливо, перетворитися на аж таку перелякану людину, якою я став відтоді, як відбулося оте з Ейдріеном Меллоном, і продовжувати жити, більш того, жити функціонально. Це так, немов ти провалився в якесь оповідання і всі знають, що ти не мусив би переживати такого страху до самого кінця того оповідання, коли вже нарешті з невідь-де вийде темна мара, щоб годуватися… звісно, тобою.

      Тобою.

      Але якщо це й оповідання, воно не з тих класичних страхалок Лавкрафта, Бредбері або По. Я знаю, розумієте, не все, але багато. У мене ж це почалося не тоді, коли одного дня в минулому вересні я розгорнув «Деррі Ньюз», прочитав стенограму попереднього слухання справи того Анвіна і збагнув, що клоун, котрий замордував Джорджа Денбро, напевне, міг повернутися знову. У мене це почалося десь близько 1980-го – здається, саме тоді певна частина мене, що була спала, прокинулася… із розумінням, що, можливо, час Того знову наближається.

      Яка частина? Напевне, вартова.

      Чи може, то був голос Черепахи. Так… я більше схиляюся до цієї думки. Я знаю, що так вважав би й Білл Денбро.

      Я відшуковував новини про старі жахи у старих книжках; читав розвідки про старі звірства в старій періодиці; завжди вглибині мозку, що не день, то трішки голосніше, я чув мушлеве гудіння якоїсь сили, яка зростала, концентрувалася; мені здавалося, я чую гіркий озоновий запах наближення блискавиці. Я почав робити нотатки для книги, до написання якої я майже напевне не доживу. І одночасно продовжував жити своїм життям. На одному рівні свідомості я жив і живу з найгротескнішими, найвитребенькуватішими жахами; на іншому продовжую жити буденним життям бібліотекаря в маленькому місті. Розставляю книжки по полицях; оформлюю бібліотечні картки для нових абонентів; вимикаю рідери мікрофільмів, що їх інколи залишають ввімкнутими недбалі читачі; жартую з Керол Деннер про те, як мені хотілося б залягти з нею в ліжко, а вона навзаєм жартує, як би їй хотілося залягти до ліжка зі мною, і обоє ми знаємо, що вона насправді жартує, а я насправді ні, точно так, як обоє ми знаємо, що вона не залишатиметься довго в такому маленькому містечку, як Деррі, тоді як я житиму тут до смерті, склеюватиму липкою стрічкою розірвані сторінки у «Бізнес

200

«Funk and Wagnalls» – засноване 1875 р. видавництво, що спеціалізується на словниках та енциклопедіях.