Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

відрядить туди.

      Цього разу реготом вибухнули разом Білл з Едді, і Бен також приєднався до них. Від сміху було боляче животу, але він все одно сміявся, пронизливо й трішки істерично. Врешті-решт він був змушений сісти на берег, і те «шльоп», з яким його зад гепнувся на землю, змусило його знову зайтися. Йому подобалося, як його сміх звучить разом із їхнім сміхом. Це були звуки, яких він ніколи не чув раніше: не змішаний хор сміху – таке він чув багато разів, – а змішаний хор сміху, в якому він мав власну партію.

      Він подивився вгору на Білла Денбро, їхні очі зустрілися, і цього було досить, щоб змусити їх обох розреготатися знову.

      Білл підсмикнув на собі штани, підвернув угору комір сорочки й почав туди-сюди важно походжати з мрійливо-бандитським виглядом. Заговорив вельми пониженим голосом:

      – Я тебе вб’ю, дитинко. Не пхай мені лайна. Я тупий, але я великий. Я можу лобом колоти волоські горіхи. Я можу сцяти оцтом і срати цементом. Ім’я моє Солодкий Баверз, і я головне чмо тута-й-всюди в Деррі.

      Тепер уже й Едді упав на берег ручаю і качався там, ухопившись за живіт, підвиваючи. Йому вторував Бен – голова між колін, сльози чвиркають йому з очей, шмарклі звисають з носа довгими, білими пагонами – реготом, наче якась гієна.

      Біл сів разом із ними, і поволі, помалу всі троє заспокоїлися.

      – У цьому насправді є й одна гарна штука, – нарешті сказав Едді. – Якщо Баверз ходитиме на літні заняття, тут ми його не будемо часто бачити.

      – Ви часто граєтеся в Пустовищі? – запитав Бен.

      Це була ідея, яка й за тисячу років самому йому не впливла б до голови – не з тією репутацією, що мало Пустовище, – але тепер, коли він перебував тут, воно зовсім не здавалося йому поганим. Фактично, ця ділянка низького берега була дуже приємною у надвечір’ї, що поволі торувало собі шлях до присмерку.

      – З-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно ніхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбує. Б-б-баверз і ті інші х-х-хлопці сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разі.

      – Ти й Едді?

      – Р-р-р… – Білл замотав головою. Коли він затинається, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчірка для посуду, зауважив Бен, і раптом йому майнула дивна думка: Білл зовсім не заїкався, коли передражнював балачку Генрі Баверза. – Річі! – вигукнув нарешті Білл, на мить замовк, а потім продовжив: – Річі Т-т-тозіер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-він з його т-т-татом збиралися сьо’дні прибирати в себе на г-о-о-о…

      – Горищі, – переклав Едді й кинув у воду камінчик. Хлюп.

      – Йо, я його знаю, – сказав Бен. – Ви, хлопці, часто сюди приходите, еге?

      Ця думка причаровувала його, а також змушувала відчувати якусь журбу.

      – Д-д-доволі часто, – підтвердив Білл. – Чо-о-ом би тобі не п-п-повернутись сюди з-з-завтра? М-м-ми з Е-е-едді на-а-амагались зробити г-г-греблю.

      Бен не міг вимовити нічого. Він був вражений не лише самою цією пропозицією, а тією простою й природною невимушеністю, з якою вона йому надійшла.

      – Може, робитимемо щось інше, – сказав Едді. – Однаково ця гребля не п