Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

без люті, без сарказму.

      Лео стояв біля вікна з телефоном у руці.

      – Я нічого не робитиму з цими невдахами. До біса, це лайно.

      – Чому лайно? – запитав містер Сміт.

      – Я навіть не хочу бути тут. – Лео пройшов між партами й наблизився до Сміта. Вони з ним однакового зросту, їхні обличчя на одному рівні, тож Лео дивиться йому просто у вічі. Якби почалася бійка, то не знаю, хто переміг би.

      – Мені насрати на школу.

      – Ну то йди, – сказав містер Сміт, випростуючись. – Йди собі. Прогулюй. До твоєї мами знову прийде поліція, і цього разу тебе відрахують уже назавжди. Спершу вони спробують відправити тебе до виховної колонії, даючи тобі останній шанс виправитися, але те лайно ти теж прогуляєш, і не встигнеш змигнути оком, як приєднаєшся до брата. Так і вчини. Прекрасні життєві перспективи!

      Весь клас нарешті замовк і, не зводячи очей, спостерігав за люттю, яка струменіла в Лео потоком, таким бурхливим, що він майже викрешував іскри довкола нього й готовий був щомиті прорвати загату. Ми бачили цю лють у дії, бачили, як його забирали копи, після того як він відправив учителя в нокдаун. Але Сміт стояв на місці, не відступаючи ні на крок.

      – Ти думаєш, що я ненавиджу тебе, але це не так. Я чув, як ти граєш, Лео, і ти граєш краще за всіх, кого я вчив. У тебе це від природи, у тебе талант. Не треба нехтувати цим, бо ти вартий більшого, ніж тобі здається. Ти заслуговуєш на краще ставлення.

      – Залишіть свої думки при собі, – проричав Лео. – Я сам знаю, хто я.

      – Добре, – кивнув містер Сміт. – То ти йдеш?

      Лео на мить завмер, а потім прокрокував до дверей і рвучко їх прочинив. Озирнувшись, він глянув на мене, Роуз, Ней.

      – Ви йдете, чи як? – запитав він.

      Чесно? Мені було надто страшно, щоб відмовитись. Ми йшли за ним по коридору до однієї з кімнат для репетицій, і Наомі, яка за три роки в школі жодним словом зі мною не обмовилася, нахилилася до мене й сказала:

      – Господи, якщо він розпочне стрілянину в школі, нам першим дістанеться.

      Так мені стало ясно, що вона мені подобається. Під час першого джему ми грали «AC/DC».

      – Що будемо робити? – запитав Лео, дивлячись на нас. – Що ми всі знаємо?

      Він подивився просто на мене, і мені стало збіса сцикотно.

      – Що ти знаєш?

      Це прозвучало так, ніби він думав, що я взагалі нічого не знаю.

      І в першу секунду так воно й було.

      – Може, щось із «AC/DC»? – спало мені на думку, бо хто ж його знав, які пісні всі знають і вміють грати. – «Ти не давала мені спокою всю ніч»?

      Він насуплено глянув на Ней, яка нічого не відповіла, але зіграла риф на басу на знак згоди. Роуз знизала плечима:

      – Це не дуже моє, але я спробую.

      – Гаразд, як вам таке? – Лео вступив рифом, гучним і грубим, таким, знаєте, «а пішли ви всі», і мені це сподобалося.

      – Непогано, – сказала Роуз і кивнула, і було помітно, як вона старанно намагалася не видати, що вражена. Дивлюся на Ней, радіючи, що вона така неговірка, і відбиваючи ритм, а вона