Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

відстані світових років звідси.

      Він киває, не в змозі дивитися нам у вічі.

      – Вона?.. – це вже голос Лео, який пильно дивиться на Сміта, чекаючи, коли меч упаде.

      – Вона… – на мить здається, що містеру Сміту перехопило подих, він киває.

      Нарешті він дивиться на нас очима, повними сліз, – рот його скривився, і до мене не одразу доходить, що він… посміхається.

      – Вона жива, – каже він.

      3

      Ґрунт вислизає у мене з-під ніг. На мить перед моїми очима виринає її обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востаннє, як вона посміхалася, як світилися зсередини її очі – і все, чого мені хочеться, – просто бути з нею.

      – Так а де вона? – вистрелює Роуз. – Нам треба до неї, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?

      – У Сент-Томасі, – каже містер Сміт.

      – Чорт, – хитає головою Роуз.

      – У лікарні? Що з нею сталося? – це вже я.

      – Хтось її скривдив? – Лео стискає зуби. – Хто її в біса скривдив?

      – Послухайте… – Містер Сміт виставляє руки вперед, ніби намагаючись заспокоїти розбурханий клас дітей. – Я знаю, що прийняти це нелегко, і тому хотів, щоб ви почули це саме від мене. Я поговорив із вашими батьками, і вони дозволили мені відвезти вас до лікарні, щоб ми дізналися більше. Але я мушу дещо вам сказати…

      – Де вона була? – питає Роуз, не даючи йому закінчити речення. – Вона ж, напевне, сказала, де була?

      – А вона пояснила чому? – голос Лео тихий, сповнений люті. – Вона пояснила, чому втекла?

      – Що з нею сталося? – знову я. – Вона сказала, що сталося?

      Коли містер Сміт сідає на край сцени, втупившись у підлогу, плечі його зіщулюються. Я бачу, як він думає, що сказати далі, ретельно добираючи слова, і сам ще тільки намагається розібратися в усьому. Він хоче нас захистити. Це погано.

      – Дещо… дещо сталося за останні кілька годин. Якісь чоловіки на ріці знайшли її заплутаною в мотузки, якими чалять екскурсійні човни неподалік від Вестмінстерського мосту. У воді. Вона була непритомна, ледве-ледве, але дихала. Мотузка втримала її голову над водою… але в неї тяжкі ушкодження. Травма голови, і… ніхто ще не знає, наскільки все серйозно.

      – Тобто? – Роуз робить два кроки в його бік, так швидко, що мені здається, ніби вона зараз на нього нападе. Він повільно підводить на неї очі, витримує її погляд.

      – Це означає, що вона може й не вижити.

      Від радості до розпачу за один вдих. Я знову бачу її обличчя й не розумію – як можна знайти когось і тієї ж миті загубити.

      У той рік, коли мені виповнилося десять, мене стільки разів возили до лікарні, що соціальні служби прийшли до нас із перевіркою. Перший раз – перелом руки, яким закінчилися розваги із сусідським песиком. Песик стрибнув на мене – і от я вже на підлозі, а руку зламано об кам’яний бортик клумби. Хрускіт, із яким зламалася кістка, викликав у мене напад блювоти. Наступною була щиколотка – ми грали у футбол, і Кевін Монк зарядив у неї двома ногами. Боліло як зараза. І нарешті – синці на ребрах – наслідок падіння з дерева під час змагань за те, хто