Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

до палати, обережно зачиняючи за собою двері.

      – Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь? – м’яко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.

      – А ви? – питаю я.

      – Чесно, Редлі, – її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене, – я не знаю.

      Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.

      – Вона погано виглядає? – питаю я.

      – Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так? – каже він.

      Я киваю.

      – Вона виглядає погано. – Він киває на Наомі. – Здається, Роуз потрібна твоя допомога.

      Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру на ліжку, притуливши стиснуті кулаки до щік, широко розплющивши очі; тіло її дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кімнаті, хапаю її за зап’ясток, тягну до дверей.

      – Ні, ні, ні, – відбивається вона, висмикуючи руку. – Ні. Ми не можемо лишити її тут саму. Я не лишу її саму. Подивися на неї, Редлі, її не можна лишати саму.

      – Ходімо, Роуз, – кажу я. – Наші істерики їй не допоможуть.

      – Подивися на неї! – вимагає Роуз.

      Я дивлюся. Бачу, що її обличчя розпухле, пурпурове та сіре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так відрізняється від обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повірити, що це вона. На голові в неї пов’язка, і від темного довгого волосся не лишилося й сліду. Ще одна пов’язка перекреслює по діагоналі її обличчя, крізь тканину проступає червоне. Усі видимі ділянки шкіри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, друге – сховане під пов’язкою, здається, її темні блискучі очі згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з її рота, перетворюючи ніжну посмішку, яку я пам’ятаю, на застиглий крик.

      З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.

      – Давай, – кажу я, витягаючи її з палати. – Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.

      Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.

      – Як вона? – питає Лео. Все зрозуміло й без слів.

      – Коли я дізнаюся, хто це зробив… – Лео стуляє притиснуті до тіла кулаки.

      – А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здається, нізвідки.

      – Аш! – Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.

      – Ти ж не думаєш… Тобто, вона б не завдала собі шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справді