Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

в нас був урок плавання, вона казала, що в неї місячні, щоб не займатися. Якби все було настільки погано, ми б знали. Ми б урятували її.

      – У мене була надія, що, коли її знайдуть, стане легше, – кажу я. – Але я не знаю, що робити.

      Містер Сміт кладе мені руку на плече й нахиляється до мене.

      – Я не знаю, що робити, – повторюю я, зустрічаючись із ним поглядом і не відводячи очей. Я хочу, щоб він сказав мені, що все буде гаразд. Якщо він так скаже, я повірю.

      – Слухайте, я розумію, що вам усім складно, дійсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родині Наомі трохи простору й часу, щоб усвідомити, що сталося, а про вас нехай подбають ваші батьки.

      – Я піду пішки, – одразу ж відказує Лео.

      – Я теж.

      Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертається до містера Сміта.

      – Сер, а з вами все буде гаразд?

      – Зі мною? Ну звісно ж.

      Його змучена посмішка підбадьорює.

      – Ви ж чули, лікарка сказала, що вона борець і все буде добре, от побачите.

      Ми йдемо, а він лишається там. Дивиться крізь жалюзі у вікно її палати.

      Річ у тім, що містер Сміт не просто хороший учитель – він єдиний дорослий у моєму житті, який ніколи мене не підводив. І багато дітей Темзької школи ставляться до нього так само. Він ніколи нам не бреше, ніколи не верзе маячні, він ставиться до нас як до людей, а не як до худоби. Він із тих учителів, з якими можна поговорити про будь-що, і він вислухає і намагатиметься допомогти. Він допоміг мені, коли вдома все пішло шкереберть. Він допоміг мені зрозуміти, що нормально бути тим, ким я є, що я – це я, а мої батьки – це мої батьки. Він хороша людина, добра.

      – Її батьки ще не повернулися, – кажу я. – Ми не можемо піти, поки їх нема.

      – Ідіть, – каже він. – Я побуду тут, поки вони не прийдуть.

      Роуз киває і дає мені руку. Другою рукою вона бере під лікоть Лео й веде нас до ліфта.

      – Усе це якась хрінь, – каже Роуз, коли двері ліфта засуваються. – Тож нам теж треба нахрінячитися.

      Рік тому…

      – Увага! – Містеру Сміту доводиться кричати, щоб його було чутно в класі. Це наш перший день у школі після шкільних канікул, і більшості дітей є чим поділитися.

      Хто з ким зустрічався, хто з ким як вчинив, хто ким займався.

      Публіка зібралася в кутку довкола Роуз, що сиділа на столі, – ми тоді ще не спілкувалися, і вона була для мене міфічною приголомшливою істотою, на яку можна було дивитися лише з відстані. Принаймні півкласу дивилися на неї, а не на Сміта, прикуті до місця її історіями, доповненими виразною жестикуляцією.

      Не дивилися на неї тільки я – істота, що, схрестивши руки, розвалилася на стільці в дальньому кутку класу; Наомі Демір, одягнена, як персонаж аніме, при повному макіяжі та зі штучними віями, котра нервово постукувала ручкою по парті, та Лео, що втупився в телефон.

      – СЛУХАЙТЕ! – загорлав Сміт, і в кімнаті стало трохи тихіше. – Я не хочу карати вас усіх і залишати після уроків, але я саме так і зроблю, якщо ви зараз же не розсядетеся по місцях. Ясно?

      Стогони,