Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон

стоять реанімаційні візочки з усім необхідним на випадок зупинки серця. Бетті озирається навколо, крутячи головою з боку в бік. Вона притискає сумку до грудей. Проте всі й далі дивляться на мене, а не на Бетті. Вона невидима.

      У кінці реанімаційної зали на візочку лежить чоловік, а біля нього стоять два парамедики й тюремний наглядач. Поліціянти теж тут, але в кабінеті медсестер, тому вони могли прийти і в іншій справі.

      – Ми дістали деякі предмети з тіла пацієнта, – сказала мені парамедик. – Ми двічі загорнули їх.

      Іноді парамедики говорять дуже цікаво – їхня мова дещо формальна навіть тоді, коли вони не виконують своїх обов’язків. Мені часто здається, що вони це роблять для того, щоб не розсміятися, не заплакати або не почати блювати під час перезміни. Коли я запитала в парамедика, що означає «двічі загорнули», вона пояснила, що ці предмети були забруднені. «Він засунув їх у задній прохід. Мобільний. І зарядний пристрій».

      Травматологічна бригада в табардах (це такий вид фартуха) зібралася біля наступного пацієнта: головний консультант, перша медсестра, анестезіолог, хірург-ортопед, друга медсестра.

      Я відводжу Бетті вбік:

      – Я залишу вас на хвилину з нашим санітаром Джемі, гаразд? Я зараз повернуся.

      Сандру, головну медсестру відділення невідкладної допомоги, легко помітити. Вона має найбільш втомлений вигляд і ходить швидко, роззираючись навсібіч. Важко сказати, чому лікарі й медсестри йдуть працювати у відділення невідкладної допомоги, але зазвичай вони залежні від адреналіну. Вони спритні і безстрашні, думають на ходу й підходять до питань прагматично. Усі медсестри відділення невідкладної допомоги, яких я знаю, надзвичайно саркастичні. Утім, я не впевнена, чи це необхідна умова для такої посади.

      Сандра зупиняється біля ліжка, на якому плаче пацієнт, а навколо нього збирається чимала група медсестер і лікарів.

      Я підходжу до неї:

      – Привіт, Сандро. У мене є пацієнтка, Бетті – екстрений виклик із їдальні. Вона скаржиться на біль у грудях. Де її розмістити?

      Сандра киває.

      – Усе зайнято. Покладеш її поки що на ліжко номер один?

      Я дивлюся на Бетті, яка сидить в іншому кінці кімнати і тримається за сумку. Санітар розмовляє з нею, її очі розплющені. Я рада, що вона не дивиться в наш бік.

      – Три колоті рани, – Сандра киває головою туди, звідки чується плач. – Я цілу ніч працювала з ним.

      Я раптом усвідомлюю, що вона тут із вечірньої зміни – чотирнадцять годин на ногах. Дехто цікавиться, як медсестри можуть дозволити собі житло в Лондоні, але насправді воно для них недоступне. Як і Сандра, більшість із них приїжджає з околиць, проводячи дві-три години в дорозі, крім тих дванадцяти з половиною годин нічної зміни.

      Дві медсестри перевіряють інформацію на пакетиках із червоними кров’яними тільцями. Ще одна медсестра вже прикріпила електроди дефібрилятора до грудей пацієнта і дає розпорядження.

      Сандра