Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон

Зупинка дихання? Зателефонуйте 999.

      Біля плакатів є раковина. Два контейнери прикріплені до стіни. В одному з них засіб для миття рук. Інший – порожній, з нього давно вже прибрали спиртовий гель. Він принаджував алкоголіків. Вочевидь, тим, хто наважився його пити, потрібна допомога, але часто в критичний момент єдиний вихід – забрати гель. Ні в кого немає часу на те, щоб витягувати бездомного пияку з-під раковини і приводити до ладу його організм. Кровоточивий варикоз стравоходу, спричинений цирозом печінки, – це одне з найнеприємніших видовищ у моєму житті. Вени в горлі лопаються, поки з них не починає текти кров. Як це завжди буває з алкогольною залежністю, для цього достатньо менше алкоголю, ніж ви думаєте.

      Більшість пацієнтів, які сидять на маленьких кріслах збоку від нас, прийшли не самі. Суперечки залишились у минулому, вони тримаються за руки і гладять своїх близьких по голові. Деякі пацієнти плачуть. Зала очікувань нагадує мені образ Лондона на картині Гоґарта «Джейн-Лейн». Повітря пронизане бідністю. П’яні матері й кістляві батьки. Тут відчувається запах людських тіл і засохлої крові. Відділення невідкладної допомоги з 1215 року й до сьогодні змінилося менше, ніж можна було б подумати. Колись монахині й монахи на чолі лондонських лікарень вважали його місцем притулку для бідних, хворих і безхатьків. Перші медсестри в одній із таких лікарень почали навчання 9 липня 1860 року, і після завершення курсу їм пропонували відвідати Флоренс Найтінгейл у її домі. Ця рідкісна можливість захоплювала їх, але водночас лякала: Найтінгейл робила записи про учнів, зокрема про їхній характер. Що б вона написала про мене?

      Упродовж ХIX ст. лікарня залишалася місцем для бідняків, хоча сестринська справа й отримала офіційний статус. У цій професії відчувається відгомін історії: якщо доглядальниця виходила заміж, вона втрачала роботу. Звичайно, зараз є багато заміжніх медсестер, але на початку своєї кар’єри я знала багатьох самотніх старших колег. Дехто з них жив у домі для медсестер під назвою Спенсер-хаус, або, як ми його називали, «Дім холостячок», не уявляючи собі, скільки сил забирає сестринська справа. У догляд за хворими потрібно щодня вкладати душу. Емоційна енергія, яку ми витрачаємо на піклування про найуразливіших, обмежена, і я, як і більшість медсестер, нерідко почуваюся виснаженою і неспроможною дати більше. Мені пощастило, що мої рідні і друзі ставляться до цього з розумінням.

      Бетті кашляє і прикриває рот рукою. Її вузькі плечі тремтять. Вона тягнеться по сумку, яку я поставила біля її ніг. Я кладу її Бетті на коліна, і вона дістає звідти зіжмакану серветку, витирає нею рот і кладе назад. Вона не відпускає сумки і тримається за неї, як за дитину. Я беру її за лікоть: «Уже майже прийшли».

      Ми проходимо повз двері на подвір’я, де вишикувались у чергу карети швидкої допомоги: лікар час від часу вибігає оглянути пацієнтів, які лежать на візочках, і перепрошує за брак місць у лікарні. Прибиральниця безперестанку миє підлогу, час від часу піднімаючи голову догори і щось викрикуючи: