Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон

я не здаюся.

      Аптека, розташована неподалік, – велетенська кондитерська для дорослих. Там є висувні скриньки і багато різних таблеток. Усередині аптека нагадує торгову залу Волл-стрит: погано освітлені сходи ведуть до підвалу, у якому деякі ліки складають у коробки для надзвичайних ситуацій. На них пишуть дату щоразу, коли їх відкривають, щоб ніхто не зміг їх підмінити, а потім поповнюють запаси і запечатують. Багато ліків у Сполученому Королівстві використовують без схвалення НІКМ (Національного інституту клінічної майстерності). У цьому немає нічого дивного. Наприклад, у США лише 20–30 % ліків, які використовують у педіатрії, схвалені Управлінням із контролю якості продуктів і ліків.

      Представники фармакологічних компаній – це продавці, і раніше їхній приїзд викликав ажіотаж. Їх легко помітити. Як і аптекарі, вони вдягнені краще, ніж лікарі. Їх вирізняє дизайнерський одяг, манери продавця автомобілів і вміння привертати до себе увагу зосередженого консультанта (а також проходити повз його секретаря). Це означає, що таємна армія привабливих двадцяти-тридцятирічних випускників, які не вступили до медичної школи, постійно відвідує лікарні. Раніше представники фармакологічних компаній привозили піцу, ручки, блокноти та інші подарунки. Вимога «прозорості» зробила обіди від представників менш розкішними, а лікарям заборонено приймати винагороду за зберігання або призначення певних ліків. Проте торговельні представники і далі роздають рекламні матеріали (у кожного лікаря або медсестри вдома є чашки і ручки з назвами ліків, а в моєї доньки улюбленою іграшкою довгий час був ведмедик у футболці з рекламою антидепресанту).

      В аптеці є віконечко, де пацієнтам видають ліки (звичайно, за рецептом). Тут постійно стоять студенти медичного коледжу, а також є двері з електронним замком (для певних лікарських препаратів).

      Мій кабінет розташований на три поверхи вище від аптеки. Це задушлива й захаращена кімната з килимами, відкритими трубами і мишоловками біля дверей, але ми проводимо в ній мало часу. Я роззираюся навколо протягом кількох секунд, пробігаю очима по столу, на якому лежать застарілі ентдотрахеальні трубки і несправні електроди від дефібрилятора («Вони іскрили, але це був поодинокий випадок, тому без паніки!»). Там також лежать пакетики з коричневим соусом, украдені з лікарняної їдальні. У ній ми часом купуємо тости або смажені страви на сніданок, після того як приймаємо чергування від старших медсестер, які чергують у лікарні вночі й вирішують будь-які питання: починаючи від догляду за хворими і закінчуючи критичними ситуаціями, безпекою й терористичними атаками, якщо такі трапляються. Іще на столі є товста медична картка померлого пацієнта – її потрібно повернути в Офіс роботи із сім’ями померлих – і велика банка кави без кофеїну, якої, як мені сказали в мій перший день роботи, уже давно ніхто не п’є.

      Моя робота в реанімаційній бригаді має дивний гібридний характер – медсестра, яка спеціалізується на невідкладній