Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон

час від часу висовується рука з листами для присутніх. Я швидко йду в напрямку банкомата, який ніколи не працює, і лікарняної їдальні, у якій працівники їдять смажені страви.

      Жінка із сумними очима в червоному пальті мініатюрна і слабка, без пальта вона здається ще меншою. Під сподом у неї квітчаста сорочка, застебнута неправильно. Її шкіра порепана й суха, волосся – сиве і сплутане, очі сльозяться, на губах тріщини, від розтріпаного волосся пахне чимось кислим. Обручка висить на срібному ланцюжку над ключицею. Її очі бігають від однієї людини до іншої, тіло тремтить. Вона в їдальні, при тямі, сидить на кріслі в оточенні реанімаційної бригади: старший лікар, молодший лікар, анестезіолог і медсестра-практик. Вони видаються спокійними. Тайф, практик, моя подруга. Тривалий час вона працювала у відділенні невідкладної допомоги. Її присутність завжди заспокоює: врівноваженості їй не бракує. Якимось чином їй удалося знайти ковдру (це не так легко зробити, як здається на перший погляд), а тепер вона стоїть на колінах перед пацієнткою і чіпляє їй на палець сенсор, щоб виміряти рівень кисню.

      – Доброго ранку! – каже Тайф.

      – Привіт. Вибач, я саме перевдягалась.

      Санітарка привозить візочок. Її викликають, щойно надходить повідомлення на пейджер, і зазвичай вона прибуває одночасно з бригадою. На візочку лежить неймовірна кількість апаратури – ціле відділення на колесах. Кисень, аспіратор, дефібрилятор, ліки першої необхідності й великі пакети, у яких є що завгодно – починаючи від набору для визначення рівня цукру в крові й закінчуючи дихальним обладнанням.

      – У Бетті трохи болить у грудях. Усі показники в нормі. Вона дуже холодна. Можеш принести термометр?

      Вона повертається до лікарів.

      – Ми відвеземо її у відділення НД, якщо вам потрібно йти.

      – Їй потрібно зробити електрокардіограму, – каже лікарка і йде, не помітивши, як молодший лікар закочує очі й бурмоче під ніс: «Думаєш?»

      – Можна передати її тобі? – запитує він у мене на ходу.

      Окрім роботи в реанімаційній бригаді, у них багато обов’язків, і після сигналу пейджера їм доводиться кидати все, іноді навіть залишати пацієнтів в операційній із молодшим персоналом.

      Я киваю.

      – Привіт, Бетті. – Я беру її за руку. Вона холодна, як лід. – Мене звати Крісті. Я посаджу вас на візочок, і ми відвеземо вас у відділення невідкладної допомоги. Хвилюватися не варто, але краще вас перевірити. Здається, я бачила вас, коли заходила в лікарню? У реєстратурі?

      – Бетті прийшла вранці до пацієнтки Ліазон, але відвідувачів ще не приймали, тож вона пішла випити кави, і в неї защеміло в грудях. Усі показники в нормі, але їй було важко, чи не так, Бетті?

      Я зауважую вираз її обличчя. Вона нажахана.

      – Нещодавно чоловік Бетті помер від інфаркту.

      – Я вам щиро співчуваю, – кажу я, загортаючи жінку в ковдру. Температура її тіла занизька. – Біль не послабився?

      Вона хитає головою.

      – Я