Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

біса ви тут робите?

      Карім аж підстрибнув. Він розтулив рота, ліхтарик випав і покотився по віку. У суцільній темряві поліціянт обернувся. До отвору, зсутулившись, зазирав чоловік у шерстяній шапочці. Араб, шукаючи навпомацки на землі ліхтарик, витиснув із себе:

      – Я офіцер поліції.

      Чоловік угорі якусь хвилю мовчав, а потім буркнув:

      – Однаково не маєте права тут бути.

      Поліціянт, нарешті знайшовши ліхтарик, освітив собі дорогу й повернувся до сходів. Угорі в прямокутнику світла стояв насуплений дебелий чоловік, вочевидь цвинтарний сторож. Карім усвідомлював, що діє незаконно. Навіть у такому випадку потрібно було мати письмовий дозвіл від родини або спеціальний ордер, щоб потрапити до гробівця. Він збіг сходами догори й промовив:

      – Пропустіть. Я виходжу.

      Чоловік відступив убік. Сонячне світло здалось Карімові живлющим еліксиром. Лейтенант показав сторожеві своє поліційне посвідчення й промовив:

      – Карім Абдуф. Комісаріат Сарзака. Це ви виявили, що гробівець осквернено?

      Чоловік мовчав, розглядаючи араба своїми безбарвними очима, схожими на бульки повітря в каламутній воді.

      – Ви не маєте права тут бути.

      Карім кивнув із відстороненим виразом. Ранкове повітря розігнало всі його страхи.

      – Нехай буде так, чоловіче. Не будемо сперечатися. Однаково поліція завжди має рацію.

      Старий сторож облизав оточені колючою щетиною губи. Він нього тхнуло спиртним і вогкою землею.

      – Гаразд, – мовив Карім. – Розкажіть мені все, що знаєте.

      О котрій годині ви це помітили?

      Зітхнувши, старий відказав:

      – Я прийшов о шостій. Нині в нас тут похорон.

      – А востаннє коли ви тут проходили?

      – У п’ятницю.

      – Отже, до гробівця могли залізти будь-коли протягом цих вихідних?

      – Ага. Тільки, думаю, це сталося сьогодні вночі.

      – Чому ви так гадаєте?

      – Бо в неділю по обіді падав дощ, а всередині сухо… Значить, двері тоді ще були зачинені.

      – Ви живете десь тут поруч? – запитав Карім.

      – Поруч тут ніхто не живе.

      Араб обвів очима невеличке кладовище, яке дихало спокоєм і тишею.

      – Волоцюги в ці краї не навідуються? – запитав він.

      – Ні.

      – А якісь підозрілі відвідувачі? Може, траплялися випадки вандалізму? Окультні ритуали?

      – Ні, не траплялися.

      – Розкажіть мені про цю могилу.

      Сторож сплюнув на жорству.

      – Нема чого розказувати.

      – Цілий гробівець для однієї дитини? Якось дивно, хіба ні?

      – Еге ж, дивно.

      – Ви знаєте батьків?

      – Ніколи їх не бачив.

      – У 1982 році ви ще не працювали тут?

      – Ні, не працював. А мій попередник уже помер, – хихотнув сторож. – Наш брат теж віддає кінці…

      – За гробівцем, схоже, доглядають.

      – Я й не кажу, що не доглядають. Хтось приходить, тільки я не знаю цих людей. Я чоловік досвідчений: тямлю,