Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

обернулися проти нього. Натомість йому запропонували роботу в Шостому відділі – антитерористичному підрозділі, де його завданням було б пробратися в середовище ісламських фундаменталістів, що діяли в неспокійних передмістях. Поліціянтів арабського походження було надто мало, щоб утрачати таку нагоду. Але Карім відмовився. Він не збирався бавитися в стукача, навіть якщо йшлося про фанатиків-душогубів. Карімові хотілося працювати в царстві ночі, вистежувати вбивць, виступати проти них на їхній території, не покидаючи того паралельного світу, до якого належав. Але начальству його відмова не сподобалася. Через кілька місяців Каріма Абдуфа, випускника поліційної школи в Канн-Еклюзі, неспійманого вбивцю наркомана-психопата, направили до містечка Сарзак у департаменті Ло.

      Ло. Місце, де не зупиняються потяги, де примарні села виростають за поворотом дороги, наче кам’яні квіти. Країна печер, де навіть туристичні цікавинки могли привабити хіба що троглодитів: ущелини, провалля та наскельний живопис… Заслання до цієї діри ображало все Карімове єство. Він був арабом, дитям вулиці, і нічого не могло бути чужішим йому, ніж це кляте провінційне містечко.

      Ось так почалася жалюгідна щоденщина. Дні тягнулися, сповнені смертельної нудьги, що переривалася сміховинними завданнями: скласти протокол про дорожньо-транспортну при-году, затримати на ринку продавця без ліцензії, зловити «зайця» в якомусь туристичному місці…

      Тоді молодий араб став жити мріями. Він роздобув життєписи видатних слідчих. Коли тільки мав змогу, їздив до бібліотек у Фіжаку чи Каорі, де вишукував у газетах статті, які стосувалися розслідувань чи інших, байдуже яких, подій, що нагадували йому про справжнє покликання поліціянта. Крім того, він діставав старі бестселери, спогади ґанґстерів… Передплатив професійні газети для поліціянтів і журнали зі зброї, балістики, нових технологій. Цілий паперовий світ, який помалу поглинав Каріма.

      Він жив сам, спав сам, працював сам. У комісаріаті, либонь, одному з найменших в усій Франції, його боялись і ненавиділи воднораз. Через його коси-дреди колеги прозвали його «Клеопатрою». Вважали ісламістом через те, що не вживав алкоголю. Підозрювали в неприродних схильностях через те, що під час нічних патрулювань уперто відмовлявся здійснювати традиційні для інших поліціянтів візити до Сільвії.

      Звівши довкола себе мур самотності, Карім рахував дні, години, секунди й цілі вихідні міг провести, не розтуляючи рота.

      Того понеділкового ранку він саме виходив з цього свого мовчазного стану, під час якого просидів у своїй квартирі-студії майже весь час, за винятком хіба що тренувань у лісі, де невтомно відпрацьовував смертоносні рухи карате, а потім вправлявся у стрільбі по вікових деревах.

      У двері хтось подзвонив. Карім за звичкою глянув на годинник – 07.45 – і пішов відчиняти.

      На порозі стояв Сельє, один із патрульних поліціянтів. Його посіріле обличчя мало водночас і стурбований, і сонний вигляд. Карім не пригостив його чаєм. І не запропонував присісти. Лише запитав:

      – Що сталося?

      Патрульний