Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

накоїли, що опинилися аж тут?

      – Це довга історія. Може, якось днями заскочу до вас і розповім її.

      Надворі Карім підійшов до поліціянтів у одностроях, що курили в кулак із виглядом спійманих на гарячому школярів.

      Із фургона вискочив Сельє.

      – Лейтенанте! Лишень подумайте! Ще одна приключка!

      – Що таке?

      – Знову вдерлися, але цього разу… Скільки років я вже тут, але ще такого не бачив…

      – Куди вдерлися?

      Сельє завагався, поглянув на своїх колег. Вуса його тріпотіли від засапаного дихання.

      – У… у гробівець. На цвинтарі.

      На положистому схилі, наче візерунки з моху, мінилися під сонцем зеленими й сірими барвами надгробки й хрести. Карім минувґратовану браму і вдихнув запах росяної трави й зів’ялих квітів.

      – Зачекайте на мене тут, – кинув він патрульним.

      Карім натягнув латексні рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понеділок.

      Цього разу по дорозі на цвинтар лейтенант заїхав додому й прихопив своє «приладдя»: коробочки з алюмінієвим і графітовим порошком, скотч і нінгідрин, щоб зняти відбитки пальців, а також еластомерну пасту, щоб відлити форму ймовірних слідів… Він вирішив щонайретельніше зібрати всі можливі зачіпки.

      Карім пішов посипаними жорствою доріжками до оскверненого гробівця, на який йому вказали. Спершу він побоювався, що натрапить на справжню наругу над могилою на кшталт тих моторошних осквернень, що протягом кількох останніх років відбувались у Франції. Розбиті черепи, понівечені рештки. Але ні: тут усе було гаразд. Вандали, як видається, нічого не чіпали, лише залізли до гробівця. Карім підійшов ближче й опинився перед гранітною спорудою у формі каплички.

      Лише двері були ледь прочинені. Карім опустився навпочіпки й оглянув замок. Як і в школі, відімкнено його було з неабияким умінням. Поліціянт провів рукою по краю дверей і дійшов висновку, що тут теж працювали профі. Невже ті самі?

      Він відчинив двері ширше і спробував уявити, що сталося. Чому зловмисники доклали стількох зусиль, щоб непомітно відімкнути усипальню, а пішли, лишивши двері відчиненими? Лейтенант хитнув кам’яну стулку кілька разів і зрозумів причину: жорствини, що потрапили між дверима й одвірком, викривили дверний механізм, і відтепер замкнути гробівець було неможливо. Саме ці дрібні камінці й виказали злочинців.

      Потому поліціянт уважно дослідив саму систему кам’яних засувок, з яких складався замок. Своєрідний механізм, характерний, мабуть, для такого типу споруд, але відомий лише фахівцям. Фахівцям? Поліціянт стримав дрож. І знову подумав: «А що як справді в школі й на цвинтарі попрацювала та сама банда? Який же тоді зв’язок між цими двома випадками?»

      Початок відповіді на це запитання йому підказала надгробна стела з написом: «Жюд Ітеро. 23 травня 1972—14 серпня 1982». Карім замислився. Може, цей хлопчик навчався в школі імені Жана Жореса? Лейтенант ще раз оглянув надгробну плиту: жодної епітафії, жодної молитви. Лише прикріплена до мармуру невеличка овальна рамка з потьмянілого срібла. Портрета, одначе, усередині не було.

      – Ніби дівчаче ім’я?

      Карім