Крути 1918. Костянтин Тур-Коновалов

Всі нагороди вже було вручено, всі похвальні листи отримано, на всіх очікував вечір, присвячений тільки задоволенням.

      Урочистий марш, написаний паном Глинкою, супроводжував вихованок на всьому шляху від входу в невпізнавану залу до місць, спеціально відведених для них.

      Перше відділення, сяючи почепленими шифрами, гордими та милими усмішками, новою, незвичною для себе красою, наближалося до наставниць. І тут їх чекав останній із сюрпризів, на які такою щедрою виявилася пані наставниця. Не сухі слова похвали, а кавалери чекали появи інституток. Перший святковий танець, як розважливо вирішила її ясновельможність, напевно запам’ятається значно краще, аніж навіть сотня похвал, що прозвучать цього вечора.

      Дівчата, такі несхожі на себе звичайних, були здивовані. А деякі з матерів, що теж колись навчалися в Інституті, ледь не відкрито заздрили своїм дорослим донечкам.

      Щойно залунали звуки полонезу, як до Софії підійшов офіцер у парадній формі й запросив на танець. Дівчина, не тямлячись від здивування, упізнала в цьому офіцерові Олександра, милого Олексу Савицького, давнього приятеля, того самого, з яким лазила по мед, ловила в річечці рибу і лякала шерочку Тамару привидами, загорнувшись у старі батистові простирадла.

      Від повільних м’яких кроків Олександра, того, як ніжно він вів дівчину в танці, Софія втратила дар мови. Майже половину кола вона мовчала, аж поки не відчула, що оговталась від подиву.

      – Олександре, вас просто не впізнати, – нарешті змогла вимовити вона.

      – Ви мені лестите, Софіє. Це вас не впізнати – ви прекрасні, мов принцеса з казки…

      Софія не придумала відповіді й визнала за краще змінити тему.

      – А ваш молодший брат теж тут?

      – Так, звісно, адже наша матінка – одна з пань-опікунок. І дуже дбайливих, мушу сказати. Батько навіть гнівався на неї за таке старанне служіння чужим дочкам…

      – Та ви жартуєте, – мимовіль розсміялася Софія. – Генерал гнівався на вашу матінку? Я навіть уявити собі такого не можу. Вони ж просто ідеальна пара. Якими були й мої батьки, поки тато не помер.

      – Не будемо сьогодні про сумне, мила Софіє. Адже це ваше свято, перший ваш бал.

      – Так, маєте слушність, Олексо. Але де ж Андрій?

      – Та он він, подивіться, веде в танці вашу подругу.

      Андрій і справді вів у полонезі Тамару. Це видовище чомусь неприємно штрикнуло Софію. Та вже наступної миті вона забула і про Андрія, і про подругу – полонез скінчився, і Олекса, вклонившись, поцілував їй руку.

      – Не треба…

      – Софіє, прошу вас, вислухайте мене…

      Та Софії не хотілося зараз нічого слухати, хоча Олександр говорив дуже серйозно.

      – Ах, друже мій, тут так задушливо. Може, ходімо на терасу?

      – Як хочете. Хвилинку, я наздожену вас.

      У залі справді було задушливо. Софія із задоволенням буквально пила свіже червневе повітря і милувалася густо-синім вечірнім небом, на якому спалахували яскраві літні зорі.

      – Точно