Название | Крути 1918 |
---|---|
Автор произведения | Костянтин Тур-Коновалов |
Жанр | Историческая литература |
Серия | |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2018 |
isbn | 978-617-12-5998-0, 978-617-12-5999-7, 978-617-12-5089-5 |
– Розкажи мені, прадіде, як усе було.
Розділ 2. Франція, листопад 1917-го
Осінь була хоч уже й пізня, проте напрочуд тепла. Навіть на деревах, що зазвичай цієї пори вже стояли голі, зараз ще де-не-де тремтіло листя. Генерал Фердинанд Фош провів чимало зим і серед пісків, і серед снігу, проте не переставав дивуватися з того, якими непередбачуваними є зими на батьківщині. Ці думки були недоречними зараз, коли Антанта вступала в новий союз – Південний блок. Дивна політична ситуація раптом перетворила околицю Російської імперії на самостійну державу – і Франція не могла залишитися осторонь нового переділу світу. А тут «непередбачувана зима».
Але зараз, у цьому затишно умебльованому кабінеті далеко від бойовищ, думалося про будь-що, крім високих політичних матерій. За вікнами гуляли безтурботні пані, лунав сміх, і генералові навіть вчувся вишуканий аромат парфумів, чого, звісно, й бути не могло у прокуреному кабінеті з наглухо зачиненими вікнами.
Генерал відійшов від вікна та опустився в зручне напівкрісло. Навіть на шахах зараз було нелегко зосередитися – почасти тому, що не для шахової партії запросив він молодого Поля, свого представника в майбутньому Південному блоці; а почасти й тому, що за вікном він помітив щось незрозуміле, притому тривожне. Генерал знову окинув оком кабінет: у сірому осінньому світлі темніли дубові панелі, килими притлумлювали будь-які звуки, й лише ягоди палали червоним на гілочці, що стояла у старовинній вазі.
«Молодість є молодість, – подумав генерал. – У Леона ще досить смаку й радості життя, щоб оживити навіть мій суворий кабінет».
Мовби у відповідь на ці думки, ніздрі залоскотав аромат дорогого коньяку – ад’ютант наливав його в келихи для генерала та його молодого суперника в шаховій партії.
«І коньяк добрий… Молодість є молодість».
– Отже, Полю…
– Так, мій генерале. Ваш хід.
– Дякую. – Фош пересунув коня.
Понад усе генералові зараз кортіло опинитися на місці Поля, та й скинути пару десятків років теж не завадило б. Поль, якому нещодавно виповнилося тридцять, був не просто представником генерала – власне, він був розвідником, який заслужив цілковиту довіру, та й цього разу йому теж доручили вкрай небезпечну справу. Таку небезпечну, що Фош не був упевнений, чи Поль виживе.
«На жаль, усі ми солдати. Щойно вдягнувши погони й форму, ми вже готові померти за батьківщину та свою справу. Хоча, ясна річ, на той світ ніхто не квапиться».
Хтозна, що було зараз на думці у Поля, чи розумів він небезпечність дорученої місії, але грав так само зосереджено й безпомильно, як зазвичай: рука, що переставляла фігури, не тремтіла, голос залишався рівним і безпристрасним.
Біля генералового ліктя з’явився череватий келих із коньяком, аромат посилився, і це нарешті відвернуло Поля від шахівниці. Генерал вирішив, що ліпшої нагоди для останнього напучування годі й чекати.
– Дорогий Полю, головне у вашій таємній місії – донести до нового