Крути 1918. Костянтин Тур-Коновалов

кабінеті йшлося тільки про шахи.

      – Мій генерале, ситуація патова.

      Фош узявся за чорного пішака, опустив очі на шахівницю, а тоді заклопотано глянув на співрозмовника. На фігуру в руках він зиркнув лише мигцем.

      – Полю, будьте обережні. За нашими даними, в Україні діє серйозна фігура з німецької агентури. Так, це пат.

      Нарешті було сказано все і можна було спокійно йти. Деталі – у Леона, а генерал нехай залишається наодинці з дивною партією та власними побоюваннями.

      Поль відсунув крісло і підвівся.

      – Генерале!

      Щойно Поль залишив кабінет, Фош також підвівся. Шахи його більше не цікавили. Підходячи до вікна, він замислився над тим, чи зміг донести до Поля думку про виняткову важливість його місії.

      – Та чого я непокоюсь, – пробурмотів генерал, – наче дурненька матуся про донечку, що вперше пішла на побачення. Поль не хлопчик, за його плечима не одна успішна операція.

      Генерал затягнувся димом і визирнув у парк. Спадали сутінки, біля підніжжя сходів прогулювалася пані в елегантній сукні, темній накидці та капелюшку з вуаллю, що цілковито затуляла обличчя. До неї сходами наближався Леон, вочевидь насилу стримуючись, щоб не побігти.

      – Ах, молодість, яка ж ти чудова… – пробурмотів генерал, побачивши, як палко його ад’ютант цілує руку незнайомій красуні.

      Леон і справді палко цілував ручку. Пані була і вродлива, і впливова, і… мала із Леоном розмаїті стосунки.

      – Здрастуйте, мій юний друже, – ледве чутно привіталася вона німецькою.

      – Здрастуйте, люба фрау, – теж німецькою відповів Леон. – Це слід якомога скоріше переправити Бергу…

      Пані стиснула пальці, ховаючи крихітну записку, яку Леон передав тієї миті, коли торкнувся її руки.

      – Ах, молодість, – іще раз пробурмотів Фош, але зараз у його голосі не було й сліду мрійливості. Навпаки – генерал був спантеличений побаченим і вкрай занепокоївся. Він навіть не зауважив, що досі стискає в руці чорного пішака. Випустив клуб диму і відійшов од вікна.

      Дивне побачення ад’ютанта в дедалі густіших сутінках… Аж надто довго прогулювалася помічена раніше чарівна незнайомка по парку. І занадто тонка на ній була накидка для такого вогкого осіннього дня.

      У напівтемряві на Поля очікував ад’ютант генерала.

      – А ви не квапилися, Полю.

      – На те не було потреби, гадаю. Де ми?

      – Майже в гостях у одного чудового пана. Він дає притулок усім, хто його потребує, і не пхає носа в чужі справи. А ще він допомагає нам у тому, в чому може допомогти тільки він. Заходьте.

      Леон відчинив двері. Поль помітив, що на вигляд старі, благенькі двері навіть не рипнули, коли їх рішуче рвонув на себе кремезний ад’ютант Фоша.

      Усередині справді було майже темно. Трохи призвичаївшись, Поль розгледів стіл, кілька стільців та якісь шафи. Певно, Леон вирішив зустрітися з ним у конторі дрібного торговця на рибному ринку. Та й сморід підтверджував цей здогад. Утім, ставити питання Поль не мав наміру.