Крути 1918. Костянтин Тур-Коновалов

вщух.

      Розділ 4. Київ, червень 1914-го

      – Ну ось і все, медам, прошу вас розійтися по своїх ліжках і лягти спати. Для випускниць завтра підйом о дев’ятій ранку, бо попереду бал… На добраніч!

      Вихованки неструнким хором відповіли: «На добраніч, мадам», – і класна наставниця залишила дортуар. Її слова змусили серця дівчат закалатати. Який там сон, коли на них чекав бал! Той самий, про який мріє кожна кофулька від вступу до Інституту, адже цього дня найкращим випускницям вручають шифри, а невідмінницям – похвальні листи. І цього вечора, нарешті, на бал дозволяють запросити рідних. Та й не тільки їх.

      Хай там як, але в дортуарі нині зібралися найдавніші та найближчі подруги – Софія Яворська, Оксана, Олена фон Тальберт (подруги звали її Олесею) та мила Тамара Нададзе, яка більше від усіх мріяла про випускний: за довгі сім років вона вже майже забула свій прекрасний Тифліс і чекала повернення. Так, напевно, усі ці довгі сім років.

      – Ну, любі, ось і настала наша остання ніч у цих стінах. Чи будемо ми згадувати наш Інститут, чи збережемо нашу дружбу?

      – Які ж тут сумніви, – у низькому голосі Тамари зараз виразно чувся акцент. – Сім років пліч-о-пліч, в одному дортуарі. Скільки разів ми рятували одна одну на іспитах! А ваша гостинність на вакаціях – як забути дні у вашому маєтку, шерочко Яворська.

      Софія кивнула: Тамарі справді не забути ті дні. Хоча маєтком їхній будиночок у селі назвати все-таки язик не повертається. Ось у Савицьких – так, маєток… А Яворські збідніли вже майже сто років тому, тільки пенсія батькова й тримала. Навіть за навчання Софії сплачувала державна скарбниця.

      Дівчина всміхнулася, згадавши, як вони разом із сусідськими хлопцями, братами Савицькими, ходили на пасіку.

      Так уже влаштована людина: погане, дивне, болісне ми прагнемо скоріше забути, незрозуміле – пояснити чи теж викреслити з пам’яті, і тільки хороше, світле, добре, сповнене надій – залишити в ній назавжди.

      – Так, люба, той мед, гадаю, ми пам’ятатимемо.

      – А найдужче твої кавалери, Софійко, – усміхнулася Тамара.

      – Та які там кавалери, вигадала таке, Нададзе…

      – Ох, Софіє, чи ж я не бачила, як вони дивилися на тебе минулого літа – і старший, і молодший. Шкода, що я скоро їду, – я б залюбки відвідала оперу в товаристві милого Олекси. Або модний концерт – кажуть, цього літа в Києві очікується просто нашестя іменитих іноземних співаків… Та, вибач мені, не хочу жениха відбивати.

      – Балакуха ти, Нададзе.

      Останні слова мадемуазель Яворської навряд чи хтось почув, окрім неї, – ніч уже давно поступилася новому дню. Дортуар спав. Заснула й Софія, сподіваючись, що їй насниться не іспит, а щось радісніше.

      Так, Інститут недарма ретельно готувався до балу, недарма прикрашали стіни й балкони, недарма паркет натирали до дзеркального блиску. На хорах гримів оркестр, величезну залу осявали не сотні – тисячі вогнів, що відбивалися в доброму десятку дзеркал, почеплених поміж вікнами, як у царському палаці. Ґрати, за якими раніше збиралися родичі інституток,