Крути 1918. Костянтин Тур-Коновалов

у дешевому балагані. Хоч і мав вигляд (дзеркало без слів переконувало Поля) людини зі шляхетних кіл, молодого багатія, жуїра, що подорожує для власного задоволення.

      – Неспокійно в місті, – пробурмотів пан у котелку, що стояв поряд із Полем біля поруччя. – Надто вже метушаться матросики… – Поль здивовано поглянув на нього. – Я, добродію, подорожую в торгових справах, вважайте, десятий рік. І зроду не бачив, щоб матроси були такі заклопотані на борту й не поспішали сходити на берег. А ген там, бачите, купа биндюжників… І місцевої босоти в порту багато. Надто багато. Ви вже пильнуйте.

      – Чому ви мені все це говорите? – французькою поцікавився Поль.

      – Та тому, добродію мій, що на пальчику у вас перстень із чималим камінчиком, та й накладки на портсигарі золоті… І вдягнені ви, даруйте, не на часі, – теж французькою відповів співрозмовник. – Я б остерігся отаким дженджиком у місто виходити.

      Поль окинув оком чоловіка і збагнув, що той має слушність. Пан торговий представник на людину свого статусу аж ніяк не скидався – ну, щонайбільше продавець у посередній крамниці. А то й узагалі хазяїн крамниці металевих виробів.

      – Дякую. – Поль підняв капелюха. – Не забуду скористатися вашою порадою.

      Співрозмовник мовчки кивнув, не відводячи погляду від пристані, що наближалася.

      У сутінках «Ізабель» нарешті пришвартувалася. Довкола гриміли візки з багажем, метушилися приїжджі й радісно скрикували ті, хто їх зустрічав. Попри абсурд, що панував у країні, попри те, що влада мінялася, як карти в руках шулера, для обивателя все залишалось як було (принаймні так видавалося Полю). Перевдягнувшись за порадою незнайомця, він зійшов трапом і розгледівся. Невеличкий саквояж – наповнений пляшечками парфумів, адже зараз він був представником французької парфумерної компанії, – майже не відтягував руку. Багаж – загалом теж нічим не примітний одяг, взуття та роман про пригоди детектива – мав бути доправлений у солідний, але не найдорожчий готель. Одне слово, Поль не метушився. Зовні не метушився, як будь-який пасажир, упевнений у своєму сьогоденні.

      Поль піднявся славетними Потьомкінськими сходами й зупинився біля афішної тумби. Так, місто жило, мов нічого й не було: театр «Еспрес», що «навпроти Пасажу», запрошував глядачів на «нову грандіозну картину» «У владі сну», Малий театр у Колодязному провулку давав оперету-фарс «Пікантна інтрижка», а в «Кометі» анонсували гастролі відомого артиста Леоніда Утьосова.

      Поль роззирнувся – все було нібито спокійно, але чуття його ніколи не зраджувало: за ним стежили. Он той товстун… І оцей невисокий хлопчина в костюмі з іскрою надто пильно придивляється. А в кінці алеї біля іншої тумби надміру уважно розглядає афіші високий сухорлявий пан у тужурці та кепці.

      «Ага, ось нарешті й посланець генерала… Савицького, здається», – подумав Поль, прикурюючи сигарету.

      Він відірвався від тумби і неквапливо рушив назустріч чорнявому чоловікові з темними тоненькими вусиками. Той тримав у руках розкішний портсигар із хрестом і мацав себе по кишенях. Завваживши Поля,