Крути 1918. Костянтин Тур-Коновалов

між країнами, що сипали обіцянками, – Україна вступила у 1918 рік, про який і піде далі мова.

      Передмова третя. Деякі дійові особи

Олекса та Андрій

      Знайомтесь – брати Савицькі. Їхній батько, генерал Савицький, гостинний хазяїн і мудрець, усе життя віддав службі. Але не тій, про яку пишуть газети і про яку згадують в указах про нагородження. Нині він – очільник контррозвідки молодої Української держави. Його мета – боротьба за вільну мирну країну, хоча й, на жаль (і він добре знає про це), всіма правдами і неправдами.

      Олекса наслідував батька. Через неймовірний, як говоритимуть згодом, кадровий голод він став його правою рукою, і 1918 року ми можемо зустріти його сьогодні в Берліні, а завтра в Парижі, щоб післязавтра розкланятися з ним на Потьомкінських сходах в Одесі.

      Андрій має геть іншу вдачу. Він дуже схожий на брата, так само рішучий і вірний своїм принципам. Проте називає себе людиною мирною, навіть пацифістом – адже він картограф. Не його справа воювати та плюндрувати землю снарядами й мінами. Його справа – землю описувати й розповідати всім, яка вона прекрасна і багата.

      Обидва брати давно закохані в Софію, з якою я вас залюбки і познайомлю.

Софія

      Вродлива киянка Софія Яворська навесні 1914 року закінчила Інститут шляхетних дівчат. Довгі шість років вона почувалася мало не полонянкою в стінах розкішної будівлі на розі Інститутської вулиці. І ось тепер уже майже чотири цікаві роки Софія – разом зі своїми подругами Оксаною й Олесею, з якими заприязнилася ще в підготовчому класі, – щодня відкриває для себе чудовий Київ і друзів, про котрих чула так багато доброго від батьків. Її вірні «зброєносці» й супутники – Олекса й Андрій, до того ж родини Савицьких і Яворських здавна дружать.

      Матінка Софії, як і багато вельмишановних матерів, розпланувала життя дочки не на один рік наперед. Вона бачить чоловіком Софії Олексу – він шляхетного походження, офіцер, старший за наречену на вісім років. Ідеальна партія, будь-яка мати підтвердить…

Аверкій Гончаренко

      1912-го, у двадцять два роки, закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище, відмінник і взірцевий вояк. Улітку 1914 року очолив роту 260-го піхотного Брацлавського полку. За два роки невпинних боїв у Західній Україні здобув добру славу та повагу в царських офіцерів. На знак цієї поваги Гончаренка призначили командиром 4-го батальйону. Відтак німецька куля вразила його. За видатну хоробрість, виявлену в бою проти ворога, він отримав Георгіївський хрест – нагородний знак до ордена Святого Георгія для нижніх чинів з 1807 до 1917 року. Відзнака ордену Святого Георгія була найвищою нагородою для солдатів і унтер-офіцерів російської імператорської армії.

      Оклигавши після тяжкого поранення, Першу світову Гончаренко закінчує викладачем тактики у Київській школі прапорщиків. Після розпаду Російської імперії та постання Української Народної Республіки Гончаренко не сидів склавши руки. Восени 1917 року він провів українізацію