Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

– поросте в силу, набере моці, а що буде тоді зі мною? Проженуть мене! Ні, цьому не бути!»

      Осінньої ночі, коли Говерля вбрала вже на свою голову білу, сніжну шапку, а в лісах завили голодні звірі, скликав Чорний дух усіх своїх підручних слуг. Скликав всю, чорну силу щезників-нетрудників. Наколи вже вся та погань була при ньому, тоді заревів він страшним голосом на всю Чорногору. На той страшний голос задрижала Чорногора, звіялася несамовита буря і потрясла верхами лісів та вигнала зі сховків усі темні духи й сили. Вся ця погань на чолі з Чорним духом кинулася на доми поселенців, почала їх валити й торощити, гризти й лупати, щоб камінь на камені не залишився. Поселенці боролися, не здавалися. Але не могли встоятися в боротьбі з темними силами. Погинули й пропали під каменюками, що її окропили своєю кров'ю. Кажуть, що один із тих поселенців залишився таки живим. Заховався був десь глибоко в скельних нетрях і жде донині нагоди, щоби дістати в руки того Чорного духа. Але, чи це правда, того ніхто не знає. По тій страшній, нищівній ночі осінній, залишилося тут ось це, що бачиш: гострі, шпичасті стовпи й стіни з домів. Звідсіля і назва Шпиці. Камінна пустеля, цвинтарище. Немає тут літа з зеленню, немає життя. Зимою ж тут – мертва тиша, що вкривається білою плахтою. Навіть звірі не заходять сюди, бояться духів, що проходжуються Шпицями й шепотом пригадують собі дива минулих віків. Ніхто не порушує тут їхнього мертвого спокою. Паном тут Чорний дух і його слуги. Тільки раз у році оживають Шпиці людьми та їхніми голосами. Оце з крови погибших виростає тут чудесне зілля і чарівні квіти зацвітають. Якщо зірвати їх у святоіванську ніч, то вони лікують всі хвороби. Тому в ту ніч приходить сюди багато людей. Вони приходять навіть із далеких околиць. Заходять тоді сюди й чарівниці та знахори, також по зілля і корінці. Приходять у Шпиці й такі, які шукають цвіту папороті. Вона ж, як кажуть, цвіте лише вночі перед св. Іваном. Так, але досі ніхто ще того цвіту не знайшов. Кажуть, що його знайде той, хто з погибших тут у живих залишився. Він прожене тоді зі Шпиць Чорного духа й Шпиці знову стануть такими, якими були колись: зазеленіють і квіточками закосичуться. Прийдуть вівчарі з овечками, заспівають і в сопілки заграють, озвуться похоронним голосом трембіти для тих, що колись тут погинули в боротьбі з чорними і злими силами».

      «Чи ж діжду я того часу?» – Спитав себе Лукин. Потім, з надумою, подався геть з камінних Шпиць…

* * *

      Хотілося Лукинові побути раз на Шпицях у ніч перед св. Іваном. Пішов туди. Була ясна, безхмарна ніч. Чорногору огорнула казка гірської ночі. Все, що вднину спало десь у гірських нетрях, вийшло наверх, заговорило нелюдськими голосами і, здається, опанувало гори. На Шпицях зароїлося від людей. Були там люди з одної і другої сторони Чорногори. Були старі й молоді. Були знахорі й ворожбити. Були чарівниці і чередільники. Всі вони шукали тут чарівного зілля і корінців. Заглядали в усі щілини скал, хотіли знайти цвіт папороті. Вона є лише тут і зацвітає в цю ніч. Щасливий був би той, хто б знайшов цвіт папороті. Біда лише, що його нелегко знайти.