Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

світ рожевіє. Рожева й вода в озері під Говерлею. Радіє Лукин рожевою Чорногорою і спішить, в сторону зарожевілого озера. Ось він уже близько нього і вмивається його холодною водою. Глянув, а на березі озера сидить дівчина. Сидить і чеше довгі білі коси. Підходить Лукин до тої дівчини. Гарненька, але й сумненька. Привітав її з добрим ранком, спитав, що робить над озером та чи не холодно їй?

      Спитав: «Єк спала? Єк і де?

      «Де і єк спала», питаєш леґіню? «Я, не знаю. Вжей забула, що таке сон. Не «тємлю» коли спала. Давненько було це».

      «Чому ж воно так? – питає Лукин. – Що ти робиш тут у Чорногорі, над озером?»

      «Що роблю тут? – питаєш леґіню. – Любка свого Іванчика шукаю в озері. Шукаю і не можу знайти. Але вірю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своєго любка. Полюбила його всім серцем, поза ним не бачила світа. Полюбила його, а він мене. Думали повінчатися. Але знайшлася суперниця люта, і завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах і знахорках ходила. Була готова свою душу злому віддати, щоби тільки Іванка до себе приманити. Але всі її труди й намагання були даремні! Не знайшла сили, щоби відірвати Іванка від мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моїм Іванком по Чорногорі ходила й зілля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мій, не буде й твій!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нині шукаю його в цім озері. Та я чула, що це озеро не має дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вірю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!»

      Сказала це й шубовсть в глибоке озеро.

      Лукин ще довго стояв над озером і роздумував: була це дійсність, чи ще один привид-мара?

      Лукинові довелося часто ще стрічати дива гір. Оце якось сходив він одної днини з полонин над річку Пробійну. Йшов плаєм. Була вже осінь. Але ще не та заплакана дрібним дощем і не посріблена холодним інеєм. Ні. Була це ще гірська – золота осінь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за літом, що минуло й прощає вже гори. Була погідна соняшна днина, хоч і осіння вже. Чорногірський вітерець шелестів уже золотаво-жовтим листячком буків і метав його на плай і на посохлу травичку царинок. Має Господь і для осени всякі фарби та кольори, якими малює гори і красою їх вбирає. Та каже ще їм не мовчати, а співати, хоч і не тими голосами, якими звеселяли ліси й полонини літом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пісеньками гомонять гори восени. Гірський світ поринає в безконечну казку первовіку… На полонинах співає вітер. Співає, сумує і плаче мряками, неґурами, туманами; плаче за овечками й вівчарями та їх сопілками. Не скоро побачить їх і почує – ой, не скоро! Так. Сумніють наші гори під осінь, але немає сили, яка позбавила б їх своєрідних пахощів і чарів краси. Та й не всі ще квіточки-чічки пов'яли й посохли вже. Ні! Он там при плаю тонке, високе зіллячко ще не похилилося. Знає Лукин – це Рокита. Пристанув,