Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

них, вуйко чи Лукин, лишиться мертвим на стежці. «Вуйко» вже близенько, повільно ступає, щось собі під носом муркоче, видно нічого злого не причуває. От тепер пора Лукинові діяти! Мече скоро на «вуйка» одну горіючу головню, потім другу, а за нею і третю. Зрозумів «вуйко», яка небезпека грозить йому. Загориться на ньому напоєна смерековою смолою шерсть і, – смерть. Ось уже горить на ньому шерсть. Він мече собою на землю і кидається. А Лукин стрибком на нього з ножем. З розмахом коле ним «вуйка» та все під лопатку, в серце. Несамовито реве «вуйко». Забув, що горить і намагається дістати Лукина в свої лапи. Але Лукин звивається, як в'юн, то прискакує до «вуйка» з ножем, то відскакує. Шерсть на ведмедеві горить, а кров з його серця заливає обох – Лукина й вуйка. Але він ще живий. Не гине, ні від вогню, ні від ножа. Почав страх огортати Лукина. Невже не, не поконати йому ведмедиська? А нараз, чудо-диво – з горіючого і спливаючого кров'ю ведмедя, вискакує вовкулака, а за ним упир. Бачить Лукин – один біжить направо в ліс, а другий наліво. На плаю осталась лише купка попелу зі спаленої шерсти ведмедя і – більше нічого. Пішов Лукин шукати якогось потічка, щоб змити з себе кров ведмедя. Знайшов, обмився, а тоді пішов у стаю сповістити про радість, що не стало вже вуйка-шкідника. Не буде вже вбивати волів і коровок. Розповів ватагові і вівчарам усе так, як воно було. Вони слухали: одні вірили Лукинові, а другі покивували головами, – не вірили своїм вухам.

      По цім, розніс вітер по горах ще одну чудно-дивну вістку, не дуже то схожу на правду і дійсність, а все ж таки не була то казка-небелиця. В горах же не так, як десь там на долах. Тут нелегко відділити й відрізнити правду від казки. Потім прийшов час, коли всі, хто чув ту дивну пригоду Лукина з ведмедем на Лустині, вірили твердо, що воно таки так дійсно було. Ба, були й такі, які бачили вовкулака й упира, що вискочили з горіючого ведмедя. Але Лукин теж не мало здивувався, коли на другий день не побачив ані порошини з попелу там, де пропав вуйко, де згоріла його шерсть і сплила з нього кров.

* * *

      Любив Лукин гори літом, любив і зимою. Всі чотири карпатські пори року носив у своєму серці. Однієї зими перебував він у зимарці багатого ґазди Маротчєка-Бичука на Луковицях, над Буркутом. Правда, він лише в тій зимарці спав, а днями ходив і бродив снігами по полонині та заходив в ліси. Не легке було таке блукання зимою по полонинах, бо треба мати велику силу. Можна скоро запасти глибоко в сніг і не видобутися з нього. Може буря звалити з ніг; можна попасти в зуби голодних вовків; можна дістатися в запаморочення блуду й пропасти в якійсь дебрі-нетрі. Та Лукин усього того не лякався. Оце зібрався він раз відвідати діда над Грамітним. Дорога була далека й важка, повна небезпек. Але Лукин любив дуже того діда. Не забував ніколи його та його оповідань про Духа гір. Все щось тягнуло його над Грамітне й над Пробійну. От, добився він снігами й до діда над Грамітним. Той, побачивши Лукина, дуже зрадів ним. Не хотів скоро пустити його від себе, хоч знав, що Лукина задержати довше на одному місці, це те саме, що затримати