Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

щоб весело йому було в яслах. Зайшли всі повагом в колешню і поклін віддали новонародженому Божому Синові. Потім стали півколом і заколядували:

      «Пречиста Діва сина зродила.

      Сина зродила, в яслах сповила.

      Ой, дай Боже».

      Знає цю коляду Лукин – співав її з дідом з-над Грамітного. Але ж дідо казав, що до народженого Ісуса прийшли були й три царі поклонитися Йому й дари принести. Де ж вони? Лукин не бачить їх. Але через хвилину побачив і їх. Так, але ж не ті царі, про яких розповідав дідо. Ні! Лукин бачить їх добре. Один, це ватаг із Похребтини; другий, – ватаг із Лудови, а третій – з Чівчина. На них пишний святочний одяг, а в руках дорогі подарунки: золото, срібло і дорогоцінні самоцвіти. Перед Ісусом клякають, до ніг Пречистої дарунки складають. Чує Лукин над собою шум. Глядить вгору, аж це янголи з неба летять та крилами шумлять. Грають і співають. Грою і піснями Ісуса прославляють та величають. А що за чудова музика, що за спів! Такого він ще ніколи не чув. Ангельська гра, ангельський спів! Понад колешнею літають, кружляють, грають і співають. Божі післанці – звеличники Божого Сина. Затямив Лукин добре слова з пісні ангелів:

      «Слава во вишніх Богу і мир, во человіціх благоволеніе».

      Бачить Лукин, як ангели знижуються і заходять зо співом у колешню. Якось відривається і він від звізди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелів, вівчарів, бовгарів і трьох ватагів-царів, але побачив і двох воликів, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогріти його. Волики сірі, пізнає їх – це волики Бичука. Співають ангели, колядують вівчарі, колядує з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки підносить і усміхається. Усміхається також до Дитинки та до всіх у колешні й Матінка малого Ісусика. Усе й всі, що є в колешні, огорнені блеском і сяйвом з небес. Очі всіх горять радістю і втіхою, а обличчя сяють ласкою небес.

      Не лише громада в колешні, але й полонини та ліси довкола них співають, припадають до ніг Ісуса та до Його Святої Матінки, – Діви Марії. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чуді згубився, наче у воді розплився. Не знає, що діється з ним. Диво, чари, новина. Разом із Божим Сином зійшло і небо на землю, на Луковиці. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Він же сам тут у колешні при Божій Родині; при ній бажав би весь вік свій пережити… Заграли голосно трембіти. їх голос постелився по полонинах, докотився до ліса і, назад вернувся. Голос отих трембіт прочуняв Лукина зі сну, а чи лише із дрімання.

      Протирає очі раз, другий, роззирається по зймарці. Він сидить при ватрі, що вже пригасає, а у віконця зазирає Божа днинка. Зірки вже погасли, та не видно і тої великої звізди, що стояла над колешнею.

      «Що ж це могло бути, що»? – питає себе Лукин. – «Сонний, нічний привид? Ні, ні. Це була дійсність, це була правда! Він її бачив, він пережив її, він бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вівчарями і ангелами. Так, так.

      Він ніби і надалі