Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Тому, хто не вірить у нього – каже жити надземним життям, а вірующих в нього підносить поза хмари й дає їм піднебесне життя. Послухай і «затям» собі добре, що було й що сталося з моїм рідним дєдем, якого називано мольфаром. Він був гордий, здуфальний, нікому й нічому не корився. Хотів бути сам собі паном. Знав лише земне життя і дбав лише про своє тіло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Сміявся з Духа гір і з тих, що вірили в нього та надії свої покладали на нього. Намагався відтягати людей від віри в Духа. А який був його кінець?

      Одної ночі зайшли в його хату злодії і забрали у нього всі гроші, що він їх мав. Не минуло багато часу і згоріла його хата. Хтось запалив її вночі, він ледви живий вибіг із горіючої хати.

      Пішов блукати горами, і станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамітного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечі; впав комінь головою між каменюки Грамітного, а той потер і поторощив його кости. Пропав і слід по «мольфарові», ворогові Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зі скали в Грамітний, а мені видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собі, леґіне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори і все що в них і над ними. Він сильний і дає силу тим, хто живе не тілом, а духом. Тіло без духа мертве, дух же живе й без тіла. Будь вірним сином гір, а це значить сином Духа їх! Знай: не має Дух очей, а все бачить, не має вух, а все чує, не має рота, ні язика, а може видавати зі свого горла всякі голоси. Ті голоси чути в шумах лісів і журчаннях потоків. Вони раз лагідні, а раз грізні. Голос Духа для добрих милий, лагідний, співучий; для лихих же грізний, гримучий і ревучий. Дух наших гір вічний, тому й Карпати наші вічні. Хто тим Духом живе, той, хоч і вмре, житиме дальше в поколіннях. Оце я хотів сказати тобі – і сказав».

      Уподобав собі дідо Лукина й задержав його в себе на кілька днів. Одного вечора казав дідо Лукинові сісти при ватрі, а сам пішов у свою темну комірчину. Довго не виходив із неї. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов із комірки змінений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очі. Так якийсь час. Потім дав Лукинові напитися вивару з якогось зілля. А ввесь час держав Лукинову руку в своїй руці і шептав щось, але що, того Лукин ніяк не розумів. Увесь час глядів у Лукина, наче бажав би прошити його наскрізь своїми очима. Потім заговорив:

      «Не багато сказав ти мені про себе, більше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобі: не бачив ти й не знаєш своєї старині, ні дєді, ні нені. А вони живуть. Дєдю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди і блукай нашими горами, не жалуй часу й ніг. Ти син гір і мусиш їх пізнати. Чимбільше їх пізнаєш, тимбільше полюбиш їх. Полюбиш усім серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гірський світ. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш і почуєш ще більше. Світ наших гір просторий та повний незглибленних таємниць. Варто їх пізнати й зглибити.

* * *

      Переспав Лукин ще одну ніч