Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

темно. Лукин роздмухав ватру в печері, доверг до неї дров. Заснути вдруге не міг. Сидів і думав.

      Боже, скільки то див, чудес і таємниць у наших горах!»

      Рано поставив на могилках два нові, березові хрести, попращав тих, що в могилках і пішов дальше блукати. В очах своїх поніс тих двоїх, що їх бачив уночі в сяйві місяця. Бачив і пережив ще одну казку гірської, місячної ночі – він її не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осів у колибчині, що збудував собі на полонині, скраю ліса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гір. Ліс співав йому й у зимі, а нічні шепоти гір уколисували до сну. У казці пережив довгу зиму. Діждався весни. Заграли й заспівали гори. Нову казку почали повістувати. Казку радощів і втіхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своєю красотою. Все тут казкове. Ліси й звірина в них, пташки й метелики, комашки й бджілки, зілячко й квіти, шуми й клекоти потоків, золоте сонце в днину, а срібний місяць і зірки вночі. Змінюються пори року, змінюється і казка гір. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високі гори й темні ліси та передала в руки Лісних і Лісовиків? Чи не виріс він сам у казці? Чи дотеперішнє його життя, це не гірська казка?

      Не забув Лукин нічної з'яви в лузі над Пробійною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квіти, задержався в печері. Ось місяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробійної. Лукин побачив знову двоє коханців так, як бачив їх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пішов вздовяс із бігом Пробійної. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру річку. Може сама її назва, Пробійна? Чи де не пробивається вона крізь тверді скали й темні ліси? Може й тому названо її Пробійною? А чи не так само, як ця річка, мусять і верховинці пробиватися крізь тверде життя? Має Пробійна і «синів», які теж, як їх «неня» пробиваються крізь тверді скелі. Це потоки Мосірний і Грамітний та інші. Пройти за їх бігом із полонин над Пробійну, дуже-дуже тяжко й «варівко». Гримучі, крикливі, пінисті, а то й ревучі ті потоки, сини Пробійної! Поборюють усі перешкоди і вливають свої холодні води в Пробійну. От дійшов Лукин понад Пробійну до крикливого потока Грамітного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скільки то сили, завзяття і впертости мусить мати цей Грамітний! З одної і другої сторони нависли над ним могутні скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати біг його води, загатити його каменистою греблею, а він таки пробивається крізь неї і не дає затримати своєї пінистої води. Вузькою каменистою доріжкою, понад «гук» Грамітного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамітного, заквітчану чічками, позолочену промінням сонця.

      Пристанув, сповнений подиву і любови до райської краси гір. Не надивиться, не надивується і не начудується. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповідав йому колись дідок під скалою над джерелами Пробійної. Так, тут частина раю перед ним – у його очах і в серці. Ген там, направо від Грамітного, хатина під лісом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пішов. Застукав