Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

на сідала темна «мрєч», густа «неґура» і ставало темно, тоді не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недільного ранку. Зайшов вівчар із овечками під ліс. Нараз почув дівочий спів із лісу. Милий, тоненький голосочок. Такого голосочку і співу ніколи ще не чув. Може це голосок янголика, що вночі зі зіркою впав на землю? «Бизівно», що так! Мусить побачити того янголика й послухати його співу зблизька! Мусить! Залишив овечки та йде в той ліс, звідки несеться янгольський спів. Іде і чує щораз виразніше спів, лише не бачить того, хто співає. Але таки побачив! Ні, не янгол це, а дівчина янгольської краси… Дівчина – краса! Стоїть під старою ялицею і співає. Побачила вівчаря, солодко всміхається до нього, білою ручкою махає, до себе манить-прикликає. Як жеж не йти д'ній? Як не побачити й не почути її зблизька? Іде, забув свої вівці, забув полонину й увесь світ! Але наче якесь чудо, чи диво сталось: він д'ній, а вона від нього. Думав: ось-ось буде біля неї, візьме за білу ручку, заговорить до неї, а вона, сміючися, все далі йде в глибину лісу. Все ж таки манить його д'собі, до себе закликає. Так почала водити його по безконечному лісі. Як довго вона водила його, не знав тоді, не знає і нині. Вона ж, ота лісова красуня, відобрала в нього розум і пам'ять. Аж одного ранку завела його на гримучий потік у лісі. Обмився він ледяно-холодною водою і спам'ятався. Почав думати, як вийти з ліса на полонину, – там же залишилися його овечки! Не легко й не скоро вийшов на Дуконю. Сходив її всю, а овечок не знайшов. Пішов у сторону стаї. Там зустрів ґазду. Злющими очима глянув той на свого вівчаря. Заскреготав зубами й почав бити, куди попало – по плечах і по голові. Бив, поки не втомився і не виладував свою лють. Тоді закричав:

      «Прийшов! А де ж вівці, де мій „писаний ботей"? Де? де? – кажи!»

      Що ж мав сказати на це нещасний вівчар? Хотів щось заговорити та язик застряг у роті, не може ним повернути. Мовчить. А ґазда далі:

      «Йди, йди, шукай овець! Шукай доти, поки знайдеш і приженеш у кошєру! Шукай до вічного суду!»

      Прогнав і прокляв вівчаря. Від того часу й до сьогодні ходить, блукає він полонинами та загублених овець шукає. Шукає та не може знайти. А ґазда казав шукати їх до «вічного суду».

      Жаль стало Лукинові «бідака» вівчаря. Насилу завів його до діда над Грамітним. Дід намучився немало, поки зняв з вівчаря прокляття лютого ґазди. Але що з цього? Вівчар розсипався в порох. Хто знає, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжіло на ньому прокляття ґазди, доти жив. Наколи ж зняв дідо з нього те прокляття «шукати овець до вічного суду» – він розсипався в порох. Такі то чуда-дива діялися колись у наших горах Карпатах. Сьогодні сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дійсністю, було заховане в переказах первовіку.

* * *

      От наведемо ще одну таку «казку», що її пережив і оповів потім другим Лукин. Захотілося йому раз зайти у потік Добрин і здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досі ще нікого, хто б відважився зайти в той бурхливий, бистрий і ревучий потік, Добрин. Він має такого ж самого побратима як і він сам – потік Мокрин. Цей Мокрин