Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

їсти, він сам-несвій, не знає, що діється з ним… Попав у ще одну казку чарівних гір, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знає: не вирватися вже йому з її білих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лісну, забув Рахівську молодицю. Як віск на сонці, так Лукин топився в гарячих обіймах молодички.

      Сам не знає, як проминуло йому літо з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.

      Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зілля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив і заснув твердим сном на лавиці під вікном. Приснилося йому щось «жєсне», погане. Прокинувся з камінного сну. Глянув у вікно. А звідтам морозом повіяло на нього – там було те, що чув нераз про відьом. На подвір'ю відьми заводять свої відьомські «данці» і хороводи. Між ними й його молодичка. Не хоче вірити цьому. Поглянув на постіль, молодички нема. Глядить ще раз крізь вікно на подвір'я. Так, там молодичка! Пізнає її по зеленій хустці на голові, хоч вона зовсім не подібна до тамтої його молодички. Знає Лукин у чиї руки попав, хто його приворожив до себе. – Відьма! Що ж діяти йому тепер? Утікати геть! Виходить на затильні двері, біжить до Черемошу, бриде на другий беріг.

      «Слава Богу» – думає, – утік від відьми… Але це була передчасна радість. Оце хтось, чи щось, штрикає йому на плечі.

      «Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пізнає Лукин по голосі – це ж його красуня – відьма!

      Не руками, а залізними обручами здавлює Лукина за шию.

      «Не вирвешся, не вирвешся з моїх рук!» – верещить. – «їде» відьма на плечах Лукина. Попадає Лукин у лють, намагається звергти відьму зі себе. Та, де там! Чує, що в нього нема давньої сили – відьма забрала її з нього. Але ні, не дасться відьмі! Добуває останніх сил. Завертає з відьмою над Черемош, відриває її руки-кліщі від себе й мече її в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, відчепився, позбувся відьми, а воно зовсім не так. Забув, що колись чув – відьми не топляться і в найглибшій воді, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в воді Лукинова красуня-відьма тай уже на березі. Лукин утікає, вона за ним, кричить, репетує:

      «Не втечеш, не втечеш. Мій ти, був і будеш!»

      І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечі. Лукин чує її горячий віддих, бачить, хустка спала їй з голови, волосся розкуйдовжене, чорні очі вилізли наверх, скрегоче зубами, вимахує руками. Не хотів би Лукин ще раз нести її на своїх плечах.

      «Що буде, що буде»? – питає себе в думках Лукин. А відьма дотикає уже його плечей руками… Пропаде він… Аж раптом вибігає з корчів – Чугайстер. Лукин пізнав його. Чугайстер ухопив відьму в свої костисті руки. Не легко вирватися з них. Держить відьму в руках і кричить на Лукина:

      «Втікай, втікай! Біжи, що сили в твоїх ногах!»

      Послухав Лукин Чугайстра, біжить усе дальше й дальше від Черемошу. Оглядається, Чугайстер взяв відьму в танець. Може