Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'ється в ньому.

      Рано понатирав Лукина мастями – передовсім ноги й руки, але зі сну не будив. Десь аж сполудня відчинив Лукин очі. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав їсти сушених ягід і меду. Після цього Лукин знову заснув і спав до пізнього вечора.

      Прокинувся з глибокого сну й повів очима по колибі. На її середині горіла велика ватра, а біля неї чоловік. Не старий ще, але весь зарослий – на голові буйна чуприна, борода довга, майже до колін, а очі у нього світяться як вночі у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловіка, як цей колибник, ще досі Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив він до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрізь гострим зором. А потім заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великої бочки.

      «Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.

      «Зроби кілька кроків. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сів. Тепер він дав Лукинові спорий кусень прижареного м'яса.

      «Харчуй! Певно здорово проголоднівся». Харчує Лукин «без принуки». Справді голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотів, леґіне, перейти зимою Чорногору? Молодість-буйність. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.

      «Скажи, як захочеш – не захочеш то ні – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собі смерти, чи хотів поборотися з зимовою силою Говерлі»?

      Лукин розповів коротко про себе… Він син Карпат, хоч молодий, але знає вже добре гори, а тепер, сам не знає, що занесло його в Чорногору, щоб побачити її зимову силу й грозу.

      «Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже більше не то Чорногори, але взагалі світу не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе від смерти в Чорногорі».

      А котюга весь час гляділа вірними, щирими очима на свого колибника, як би розуміла його мову. Колибник говорив дальше:

      «Так, так леґіне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорі, а я не бачив би тебе в моїй колибі й не говорив би до тебе».

      Він розповів Лукинові все, як воно було. Тоді, як Лукин засипляв у Чорногорі вічним сном, як його найшла там котюга, та як заніс він і затягнув його в колибу, в якій спав дальше твердим мертвецьким сном і вкінці пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав і Лукин. Тиша була в колибі… Тишу перервав колибник. Він розповів Лукинові про себе.

* * *

      Його дєдя, заможний ґазда над Черемошем, мав двох синів, його і молодшого від нього, Леська. Мав дєдя з них велику потіху – славився ними більше, ніж своїм багатством. На леґінів виросли. Почав дєдя думати про їх женячку. Одного оженить і залишить на ґаздівстві при собі, а другий пристане до якоїсь ґаздівської дівки. Так думав дєдя. А воно сталось зовсім не так…

      На другому ґруні, мав велику ґражду ґазда Танасій Черкалєк, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лісі, як квіточка в лузі. Щоб усі гори здовж