Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

побачив Лукина, заскреготав зубами аж іскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати їх і кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди і коли вийіпов він із Арідникової печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий світ. Так, але не позад нього щось біжить, здоганяє. Чорне, невелике. Підскакує і котюжкою гавкає.

      «Прийде, прийде час! Арідник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь світ, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арідник, багато слуг. Слуг вірніших псів. Не він сам, а руками слуг, нищитиме всіх і вся. Усіх, хто не буде з його роду»…

      Погавкало те чорне й щезло, наче б під землю провалилося. А Лукин пішов собі дальше. Пішов із чорними думками у голові. Не знав, чи вірити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?

      Іде та думає, передумує ту зимову казку гір, що пережив і зазнав у печері. Так, зима в горах, це дійсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немає ніде.

* * *

      О, гірські зими знає Лукин добре – знає і любить їх. їх дику красу і грозу. Але якось досі крив його Господь від зими в Чорногорі. її він не бачив зблизька, не переживав її жаху із її несамовитою силою. Аж раз – сам не знає що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив і почув справжню Карпатську зиму. Чув від людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вірив у це і не вірив. Аж таки довелося загостити під Говерлю. Чорногора привітала його сніговою курявою, бурею, метелицею, світ перед ним закрила, очі засліпила, закрутила ним і завертіла, в стебелинку перемінила… Цього Лукина, що то своєю силою протиставився силі ведмедя. Не знав досі, що це таке чорногірський вітер та буря і яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорі немає стриму, ні запори, тут же безлісні верхи й полонини, вітер може гуляти, куди захоче. В світи несе сніг, засипає ним усі видолинки й вертепи, намагається все замести й зарівняти. В таку зимову пору ні людині, ні звірині не втриматися на Чорногорі, ані не перейти її. А Лукин вірить у свою силу, вірить, що продістанеться на іншу сторону Чорногори й заховається перед її грозою в потойбічних непрохідних лісах. Не хоче вірити, що перед чорногірською зимою бурею ніщо не встоїться – не встоїться і він, Лукин. Буря звалить з ніг, присипле снігом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голодні вовки й пожеруть, навіть костей не лишать. Лише думка в голові Лукина працює ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немає сил.

      Знає, що там десь, може й не так далеко, ліс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знає він, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутіж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з ніг, але й дух запирає. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному місці крутить ним. До ліса, до ліса добитись йому. Але де той ліс? Це лиш у думці, бо в очах сніг, а в ухах свист і рев бурі. Разом із крутіжем бурі крутиться внсе й голова Лукина. Не знає, чи це виє чорногірська буря, чи заводять відьми-чарівниці, а чи повставали давні великани й заревли на всі гори.