Внутрішня історія. Серце – найважливіший орган нашого тіла. Йоганнес Гінріх фон Борстель

сирени, абсолютна концентрація на форс-мажорних ситуаціях, хворобах, нещастях, і при цьому протистояння природній стихії? Я готовий. Я ще навіть не підозрюю, що цього дня не тільки похитнеться моя самооцінка, а й буде поставлено під сумнів саме рішення стати лікарем.

      Після коротких привітань з працівниками рятувальної служби мені видають уніформу. Сидить як влита. Мої груди гордо здіймаються. Мені дають також ручний радіоприймач, що різким писком підніматиме мене по тривозі. Далі – інструктаж щодо різних приладів і транспортних засобів.

      Поки я розмовляв у гаражі з колегами, до приміщення зайшов керівник штабу з дещо кислим виразом обличчя.

      – Вітаю, пане фон Борстель! Добре, що ви вже є. Схоже, ви встигли пройти інструктаж і налагодити контакти, – зауважив він досить холодно.

      – Так-так, я вже… – затинався я. – Для мене честь бути тут.

      Він спокійно мене вивчає, кутики його рота помаленьку мандрують угору, а тоді він каже, що має для мене важливе і вкрай відповідальне завдання. Через десять хвилин по тому я й справді вперше з моменту початку служби завзято протистою природній стихії. З віником. На в’їзді до гаражу.

      Може, це випробування? Може, якийсь ритуал прийому на службу? Мені байдуже. Я гордо ношу свою блискучу уніформу і, незважаючи на дощ, прибираю листя, як мені наказано. Кількома годинами пізніше завершую боротьбу зі стихією й повертаюся назад, до кімнати очікування команди «швидкої». Там дивани, телевізор, маленька кухня й книжкова полиця, з якої відразу ж беру собі чтиво. Час минає, а з мого приймача не чути жодних сигналів. Хоча мої колеги сидять зі своїми приймачами на пасках абсолютно спокійно, я кожні декілька хвилин перевіряю заряд батареї. Де ж усі нещасні випадки? Готуємо суп. Я мию посуд після обіду. Більше нічого вартого уваги не відбувається.

      Буде дуже дивно, якщо за дванадцятигодинну зміну так нічого й не станеться. Ще дві години, і ми вже справді повним ходом прямуємо до зміни, закритої «під нуль».

      Дещо розчарований, спускаюся сходами в гараж і відкриваю бокові дверцята «швидкої». Ще раз розглядаю всі шухляди й намагаюся запам’ятати вміст кожного рятувального рюкзака…

      Саме тоді, коли втрачена будь-яка надія, це таки стається. Спершу я відчуваю на поясі вібрацію, а тоді лунає пронизливий звук сигналу. Виклик! Колеги стрімголов кидаються сходами, і ось ми вже мчимо вулицею із синіми вогнями і «віу-віу». Уся інформація, якою ми володіємо, – ім’я, адреса та скарга на те, що пацієнту важко дихати.

      Штефан, Зіна і я прибуваємо до приватного будинку. Я хапаю реанімаційний рюкзак, переносний балончик з киснем, а мій колега Штефан – прилад для ЕКГ[15]. Ми кидаємося до дверей будинку. Мотивація з мене аж пре, ніщо не може мене стримати. Майже ніщо. Раптом моя місія передчасно обривається, адже я наштовхуюсь на двері. Вони зачинені. Спокійно! Спершу подзвонити. Загорілося світло.

      – Уже йду, – зсередини долинув голос літньої жінки. За скляними дверима вимальовується згорблений

15

Прилад для сприйняття електричного струму від роботи серця у вигляді електрокардіограми. Див. с. 145 («Якщо бачиш вежу церкви, цвинтар уже недалеко»). (Прим. авт.)