Ваш надійний тил. Як налагодити зв’язки, що приведуть до успіху. Кейт Феррацці

окреслити свої наміри.

      Ви повинні бути готові зробити перший крок, навіть якщо в цьому для вас є певний ризик. Не поспішайте, почніть із першого принципу – з великодушності.

      Принцип перший

      Великодушність

      Якось мене запросили на «Побачення з долею» – популярний п’ятиденний семінар, який проводив гуру мотивації Тоні Роббінс. Я завжди захоплювався Тоні – як його підприємницькими здібностями, так і життєвою мудрістю щодо зміни поведінки. Я читав його книжки і дивився відеозаписи, коли ми у FG шукали нетрадиційні способи вдосконалення робочого середовища. Тож коли Тоні запросив мене, я з радістю поїхав.

      Для мене основна суть цього заходу вклалася в просте, але потужне питання: «Яке ваше основне питання?» До цього семінару я ніколи не замислювався про те, чи є в мене таке питання. Але Тоні пояснив, що таке головне питання є в кожного – питання, що завжди мерехтить на задньому плані й крізь призму якого проходить наше свідоме й несвідоме мислення. Серед питань, що прозвучали від інших людей, я почув такі: «Що я зробив не так?», «Звідки я знаю, що мені допоможуть?», «Чому в мене не все виходить?», «Що вони думають про мене?», «За що мені це?», «Коли життя покращає?» Тоні пояснив, що, яким би не було питання, воно виявляє наші емоції, поведінку, реакції та взагалі визначає, ким ми є.

      Наскільки я зрозумів, моє основне питання було таке: «Я в безпеці?» Більшу частину життя я думав про те, щоб добре підстрахуватися. На цьому будувалося прагнення фінансової безпеки й бажання довести іншим, що я на щось здатен. За ним стояло приховане відчуття небезпеки: я виріс серед людей, які були багатші за мене, і мені здавалося, що я гірший за них. На семінарі я боявся зізнатися в цьому, щоб не видатися слабким і зацикленим на дитячих спогадах. Але коли решта учасників почала ставити свої питання, я зрозумів, наскільки вони глибокі й наскільки сильно на нас впливають. Я відчув, що не самотній.

      Слухаючи Тоні, я розумів, що ці потреби більше не є для мене визначальними – адже я вже досягнув доволі помітних успіхів. Я міг оплатити свої рахунки, і ще чимало грошей залишалося. Мені слід було зосередитися на подоланні «свідомості дефіциту» і перестати намагатися щось комусь довести. Якби я зрозумів це раніше, на початку кар’єри, то вже встиг би просунутися значно далі.

      Справжній прорив стався для мене тоді, коли я щиро запитав себе: «Що дає мені найбільший успіх і задоволення?» Я подумав про найвідданіших клієнтів – тих, із ким ми пропрацювали найдовше, – і зрозумів, що саме їм я зміг дати найбільше. Мої улюблені моменти? Це тоді, коли я знаходив час підбадьорити колег – сказати, наскільки потрібна й вагома їхня робота, відзначити, яких вони досягли успіхів. У такі миті я почувався успішним і задоволеним.

      На завершення семінару я вирішив спрямовувати ще більше своїх зусиль на допомогу іншим. Я завжди вірив, що великодушність – це шлях до взаємодії з людьми; по суті, моя книжка «Ніколи не їжте наодинці» присвячена саме цьому. Але я зрозумів, що мені слід