Ваш надійний тил. Як налагодити зв’язки, що приведуть до успіху. Кейт Феррацці

за мене – сів поряд зі мною. Я запитав, що він думає про мій уранішній виступ. Як і всі успішні люди, він не боявся висловити свою думку.

      – Не будьте таким відкритим, – порадив він.

      Я був приголомшений і не міг цього приховати. Я не сподівався таке почути. Цю людину я справді поважав, і, повторюю, це був самісінький початок моїх публічних виступів.

      – Наша аудиторія – це мурашник, – продовжував він. – Їм просто хочеться йти за нами і робити те, що ми кажемо. Вони не хочуть бачити в нас живих людей. Вони хочуть, щоб ми стояли високо на п’єдесталі. Не варто з нього спускатися.

      Я подякував йому за висловлену думку і знову взявся за салат. Тоді я твердо вирішив не змінювати обраного курсу. За реакцією аудиторії я інстинктивно розумів, що завдяки щирості мої виступи ставали кращими, та й сам я при цьому почувався значно ліпше.

      Треба віддати належне лекторові, який дав мені пораду, – він справді чудовий оратор. Слухаючи його виступи, я завжди досхочу сміюся і дізнаюся щось нове. Його порада була відображенням загальноприйнятих уявлень. Але через тиждень, коли ми довідалися, як оцінили наші виступи слухачі (організатори завжди хочуть знати, за що заплатили гроші), виявилося, що я отримав на цілий бал більше за нього. Такі високі оцінки, як у мене, організатор цього заходу бачив уперше. Я розповідаю про це не для того, щоб похвалитися, уже давно знаю, що це ні до чого. Я лише хочу підкреслити, що всі ми відгукуємося на відвертість, відкритість і щирість. Мені вдалося достукатися до людей менш ніж за півгодини, стоячи на сцені перед кількатисячною аудиторією.

      Дружні взаємини можуть виникнути в одну мить – на сцені, під час спілкування з клієнтом, з людиною, яку вперше бачиш на вечірці, навіть із випадковим супутником у літаку. Можна змінити вже сформовані стосунки, додавши до них великодушності, довіри і щирості. Такі стосунки – чи не найголовніше наше багатство.

      Це закладено на генетичному рівні

      Минулого року, коли моя тітонька Роуз лежала на смертній постелі, я приїхав до неї. Тримаючи її за руку в останні хвилини життя, я раптом відчув неймовірну близькість до неї і до всієї родини. Коли я виходив із лікарні, йшов сніг. Шахтарські будиночки, знані мені з дитинства, здавалися теплими і затишними. Ще чотири години тому я дивився на них зневажливо, думаючи про те, як мені пощастило, що я виїхав із Латроба. Мій батько завжди повторював, що треба розправити крила і летіти далі: «Кейте, я хочу, щоб ти досягнув чогось кращого, ніж усе це…»

      Але, проводжаючи тітоньку в останню путь, спілкуючись із родичами, яких я любив, мені вдалося знову пережити почуття з дитинства.

      Це був мій перший безпечний простір. Мені було дивно усвідомлювати це, адже все своє життя я намагався вирватися з містечка, у якому виріс. Мені було в ньому тісно. Але тепер до мене повернулися давні відчуття – я знову почувався як удома, ніби возз’єднався зі своїм «племенем». Таке бувало зі мною дуже рідко – і я припускаю, що не тільки зі мною. Але це можливо. Ми можемо посприяти тому, щоб це відбулося.

      Сумно,